Корисні справи безкарними не лишаються
Ідея від початку була не без проблем, і ключовими були дві.
По-перше, боротися з корупцією методом точкових ударів по окремих персонах — це як тарганів капцями давити. Процес цікавий, але якщо у вас кухня схожа на смітник, на місце кожного вбитого таргана заступатимуть чотири. А якщо у вас зарегульована країна, де кожен чиновник районного рівня може створити проблему бізнесмену, то вважайте, що у вас і не кухня зовсім, а привокзальна вбиральня. Теж районного рівня.
Друга проблема полягала в тому, що якщо в країні усі правоохоронні структури корумповані, як вибудувати ще одну – чесну та прозору? Цю проблему планувалося вирішити контролем суспільства та закордонних донорів.
Але тут трапилася війна. Закордонним донорам вже трішки не до цих питань, чим окремі таргани радо й користуються. А що ж громадянське суспільство? А якось вийшло так, що за роки важкої вибудови антикорупційної вертикалі профільні НГО так прикипіли душею до підшефних структур, що визнати, що чадо робить щось не те — це як постріл собі в ногу. Бо ж якщо ти десять років боровся за те, щоб створити ще одну репресивну машину, то хто ти після цього? Точно не герой роману.
І от маємо.
Зараз антикорупційна вертикаль провадить три справи — проти ексголови Нафтогазу Андрія Коболєва, проти екскерівника аеропорту Бориспіль Євгена Дихне та ексміністра інфраструктури Андрія Пивоварського. І у цих справ багато спільного:
- усі троє свого часу вважалися одними з найкращих менеджерів країни;
- усі троє були успішні у керування підприємствами з долею державної власності;
- в усіх трьох випадках аргументація звинувачення вкрай сумнівна.
Так, Коболєва звинувачують у тому, що після гучної перемоги над Газпромом, яка принесла державі мільярди доларів, він нарахував собі занадто високу премію. Але, по-перше, премію нарахувала наглядова рада підприємства (в яку входив, зокрема, один чинний радник президента США Байдена), а по-друге, обмеження щодо премій тоді діяло лише для держпідприємств, а Нафтогаз — національна акціонерна компанія (це юридично різні форми власності).
Дихне звинувачують у тому, що він задешево здавав в оренду приміщення аеропорту. Іронія полягає в тому, що альтернативою було зовсім їх не здавати (під час війни аеропорти не дуже прибуткові), а отже, підприємство просто не мало б з них жодних коштів.
Пивоварський же підписав рішення про знижену ставку збору у порту "Південний". Знов-таки, йшла війна, і українська транспортна інфраструктура мала демпінгувати, щоб мати хоч якісь кошти. Але річ ще й в тому, що це рішення пройшло повне обговорення в Кабміні та узгодження в усіх профільних структурах.
Фактично всі троє не забрали щось з держбюджету, а навпаки, наповнили його у надскладній ситуації. Але тепер всім трьом загрожує в’язниця. Це виглядає занадто повчально. Ми всі мріємо, що в державу прийдуть технократи з гарним досвідом та західною освітою, що будуть провадити реформи та залучати до нас гроші. Але коли таке справді роблять – їм пропонують віддячити арештом. Чи багато хто після такого захоче йти працювати у державні структури, маючи можливість заробляти значно більше в приватному секторі, без ризику для свободи та репутації?
Ці три справи вже завдали непоправного удару по корпоративній реформі, яка була одним з небагатьох внутрішньополітичних успіхів України за останні десять років. І подали дуже неприємний приклад на майбутнє.
Захисники вертикалі кажуть: стривайте, це лише три справи з понад тисячі порушених. Трішки не так: це три справи, про які ми знаємо. Бо їхні фігуранти достатньо відомі, щоб мати якусь суспільну підтримку та медійний резонанс. А скільки ще таких "спірних моментів" в іншій тисячі — це нам лише належить дізнатися.
А поки що спробуємо хоча б врятувати тих, хто допоміг країні в ненайпростіший момент її історії.