Дві ілюзії війни

Із глибини колективного несвідомого на медіаповерхню спливають тези про те, що цей етап війни ми програємо, але попереду на нас чекає відновлення і світле майбутнє.

У більшості випадків за такими тезами криється більш-менш прихована надія, що політичне керівництво держави погодиться з "новими кордонами" і це дасть можливість відпочити усім причетним і непричетним до фронту, повернутись до комфортного життя. 

Але правда полягає в тому, що така думка – ілюзія, що може призвести до катастрофи.  

Якщо з холодною головою проаналізувати підсумки останніх міжнародно-дипломатичних процесів на різних світових майданчиках, то стане очевидно, що в України сьогодні немає можливості сказати: ми відмовляємось від територій і таким чином відмовляємось від війни, оскільки ворог вимагатиме ще більших поступок.

Водночас агресор – російська федерація – залишається максимально послідовною у своїх намірах. Путін відкидає можливість участі рф у переговорах щодо припинення вогню і водночас вимагає "демілітаризації" України, тобто капітуляції. Кінцева мета – знищення української державності та перетворення нації на безрідне населення.

Ще одна задня думка – це надія на те, що у пересічного громадянина все ж буде можливість так-сяк прилаштуватися до окупаційної влади, а репресії торкнуться лише пасіонарних "бандерівців". Мовляв, віддамо їх у жертву, а самі будемо жити хай і не у комфортному європейському, але як-не-як у мирі.

Це також ілюзія. Недавній приклад – катівні Херсона. Протягом семи з половиною місяців окупації крізь 10 катівень пройшли тисячі херсонців: члени родин військових, державні службовці, пенсіонери силових відомств, волонтери і журналісти, а також представники середнього класу, яких утримували з метою викупу.

Кількість постраждалих у Херсоні досі уточнюється, оскільки частину заручників росіяни вивезли з собою. Репресії тривали постійно і не були безпосередньо пов’язані з театром воєнних дій. Потрапити в підвал міг будь-хто у будь-який момент.

Викорінення національної ідентичності відбуватиметься максимально жорстко. Окупанти шматуватимуть країну як звірі здобич. Ці процеси можуть тривати роками – досить згадати окуповані райони Донеччини й Луганщини.

Знайти себе у такій реальності зможе невеликий відсоток населення. Решта так чи інакше опиниться у ролі жертви. 

Вихід із цієї приготованої для нас пастки неприємний, але достатньо простий.

Насамперед варто усвідомити деякі елементарні речі. Захистити українців можуть лише Сили оборони України. Знаходити себе у реальності треба тут і зараз – служити доведеться всім військовозобов’язаним, а решті громадян – працювати задля забезпечення потреб армії.

Панічні настрої – шкідливі й недоречні. Ми перебуваємо у складній, але не програшній позиції. Україна активно протидіє "другій армії у світі". Зброї під час війни завжди мало, але вона є і буде – на останньому саміті G7 провідні країни задекларували безпрецедентний рівень підтримки. Зокрема, безпекова угода зі США розрахована на десять років.

Завдяки політичній волі наших міжнародних партнерів ми маємо можливість бити і б’ємо ворога на його території високоточною зброєю. Сьогодні можливе те, що не так давно вважалося фантастикою: у РФ палають військові обʼєкти.

ЗСУ щоденно успішно виконують задачі в умовах бойових дій високої інтенсивності. Ми здатні не втрачати рубежі.

У найближчій перспективі не варто розраховувати на глобальні операції на кшталт звільнення Харківщини у 2022 році, але в міру накопичення сил та засобів, є можливість здійснювати секторальні дії з деокупації тих чи інших територій. 

Що для цього потрібно? Необхідно з мінімальними втратами, наскільки це можливо, тримати позитивну динаміку, не давати противнику тактичних переваг. Підготувати лінії оборони. Максимально швидко проводити мобілізаційні заходи, навчати особовий склад.

Державна політика в різних сферах має бути зосереджена на підтримці Сил оборони. Зокрема, потрібно запобігати інформаційним кампаніям ворога всередині країни. Історично так склалося, що головна проблема України – розбрат. Ворог це знає і намагається маніпулювати масовою свідомістю українців.

Влада має бути постійно готова до ухвалення непопулярних рішень. У разі необхідності доведеться жертвувати соціальними благами й переводити країну на військові рейки. Ми маємо довести собі, міжнародним партнерам і, звичайно ж, ворогу, що Україна готова до довготривалої війни.

Коли буде очевидно, що наша держава здатна грати в довгу, багато процесів у світі (зокрема всередині РФ) будуть складатися на користь України. Тоді виникне предмет для переговорів про завершення війни на вигідних для нас умовах.

Війна не триватиме вічно. Переговорні позиції готуються не у кабінетах, а Збройними Силами України на полі бою. Поки складно сказати, яким буде рішення про закінчення війни, але можливо сформулювати загальні принципи, завдяки яким це рішення з’явиться: 

1. Якщо ми підготуємось до найгіршого сценарію, то кращий сценарій буде на практиці. 

2. Що швидше робитимемо все необхідне, то швидше закінчиться війна.