Демографічна криза в Україні не в кількості населення, а в якості. Ось що це означає
У демографії важлива не чисельність населення, а співвідношення різних статево-вікових груп. Ні, ніякий технічний прогрес, роботизація чи автоматизація не здатні на цьому етапі розвитку людства компенсувати демографічний фактор. Чому? Бо кожна вікова група є носієм своєї користі для суспільства і її поточного та довгострокового розвитку.
Люди до 25 – нові споживачі й головний стимул до інвестицій; потенційні робочі руки та джерело зростання продуктивності, бо найбільш здатні до навчання.
Люди від 25 до 45-50 — найбільш продуктивна категорія: генерує продукт, а також сплачує основну масу податків.
Люди від 45 до 60-65 є ключовими інвесторами в середньо та високо розвинених суспільствах. Саме наявність великої частки середнього класу 40-60 забезпечує країну дешевими грошима. Нам так не буде.
Старші за 65 є переважно витратною категорією для економіки та держави. Пенсійні виплати, левова частка витрат на медицину, соціальне забезпечення.
За 1989—2022 роки середній вік населення України збільшився на 5 років. Кількість українців 15-19 років – майже вдвічі менша, ніж кількість тих, кому 35-39 років. Ця тенденція властива усій демографічній піраміді (в нашому випадку — перегорнутій). Це означає, що менше жінок досягатимуть репродуктивного віку. Ситуація з фертильністю теж доволі сумна — в середньому українська жінка народжує 1,228 дитини. Тут ми поступаємось абсолютно всім сусідам по континенту, крім Мальти. Рівень природного відновлення поколінь — 2+ дитини на жінку. Гірше нас – лише країни Східної Азії.
Без адекватного співвідношення перших двох і останніх двох категорій суспільство потрапить у пастку без можливості інтенсивного розвитку.
Війна нас додатково прибила. Країна втрачає життя не тільки на фронті – надлишкова смертність цивільних, особливо старших за віком теж значна, хоча її і важко виміряти прямо зараз. Плюс – очевидно – додаткова хвиля еміграції під час війни (і після). Сукупно десь 6 млн українців досі перебувають за кордоном (включно з тими, кого вивозили з ОРДЛО). Ми не знаємо відсоток людей, який повернеться. І чим довше триватиме війна, тим більший ризик, що після її завершення частина родин возз'єднається там, а не тут. З економічних, побутових та особистих причин. Тому з урахуванням вторинної міграції ми цілком можемо втратити 50-70% з цих 6 млн. А є ще один фактор – непередбачуваний перерозподіл населення всередині країни.
Вплив цієї ситуації на економіку доволі передбачуваний: демографічна депресія веде до економічної депресії. За 15 довоєнних років кількість робочої сили в Україні скоротилася на 3,4 млн людей – з 17,4 до 14,0 млн. З 2025 року кількість тих, хто щороку вибуває з ринку праці, складе 500-600 тис. (будуть виходити на пенсію чи просто помруть). Нових працівників буде в діапазоні від 300 до 400 тис. Це при тому, що ці нові покоління мають ще й дітей народжувати, й забезпечувати економічне зростання. Київська школа економіки оцінює, що до 2030 з урахуванням міграції та війни залишиться менш ніж 12 мільйонів. І буде на 300 тис. менше, ніж пенсіонерів.
Чи призведе це все до "втрати нації"? Звісно, ні. Скорочення популяції й гострі демографічні кризи ставалися з багатьма суспільствами та націями протягом їхньої історії, але зовсім не обов'язково вели до колапсу. Але чи будемо ми успішними і чи зможемо уникнути депресії прямо залежить від того, чи зможемо збалансувати демографію.
Перше і головне — правильно визначити ЦІЛІ демографічної політики. Ні, це не збільшення населення як таке. І не намагання досягти 52 млн, як "колись". Ключове завдання демографічної політики — заповнити прогалини в статево — віковій структурі населення та підтримувати кількість та якість робочої сили в усіх її категоріях. Щоб нормальному існуванню України довгостроково нічого не загрожувало і жити тут було комфортно і через 20, і через 50 років.
Що буде, якщо цього не зробити? Ми певний час будемо депресивною територією. А потім нас чекає хвиля неконтрольованої міграції. Так, міграція в Україну все одно буде рано чи пізно. Бо кліматичні зміни (які об'єктивно відбувається циклічно всю історію людства і планети), економічні потрясіння й інші чинники штовхатимуть великі маси народу до руху і Європи на всіх не вистачить. Інше питання в тому, що слабка інституційно і демографічно Україна буде неспроможна це контролювати. А сильна — спроможна.
Тож. До чого ми маємо прямувати у демографічній політиці? Короткостроково – стабілізувати ситуацію і мінімізувати наслідки війни. Довгостроково – стабілізувати кількість робочої сили, почати працювати над її якістю за рахунок інвестицій і розвитку освіти.