Чому у нас немає альтернативи мобілізації
У поточному році Україна складатиме іспит, імʼя якому – мобілізація. І це буде історія не лише про армію. Мобілізація стане тестом на солідарність, справедливість та відповідальність. А ще вона буде лакмусом того, чи українці готові захищати Україну.
Формула "воювати повинні добровольці" гарна для мирного часу. Але вона перестає працювати, коли йдеться про повномасштабне вторгнення. Для того, щоб вести війну, країні потрібно три ресурси. Гроші – які дають змогу підтримувати економіку на плаву. Зброя – без якої неможливо говорити про опір. А ще потрібні солдати. І якщо перші два ресурси нам можуть поставити наші союзники, то єдині люди, які здатні захищати країну, живуть в Україні.
Мотивація – важливий чинник, але не обовʼязковий. Люди вигорають – і навіть для найвмотивованішого добровольця настає момент, коли триматися доводиться вже не на мотивації, але на дисципліні. Різниця між ним і тим, хто опинився в армії через обставини, не така вже й велика. Якщо ви переконали себе, що війну здатні виграти виключно добровольці, то даремно.
Бога з машини немає. Одні пропонують відправити на фронт замість себе депутатів/суддів/поліцейських. Інші твердять про те, що потрібно в рази збільшити зарплати військовослужбовців, щоби під військкоматами знову вишикувалися черги. Треті пропонують відправити в окопи тих, хто зараз несе армійську службу на тилових посадах. Усі ці ідеї поєднує вперта надія, що воюватиме хтось інший.
Ймовірно, причина в тому, що два роки відносної тилової стабільності привчили людей до думки, що війну можна пережити, не стикаючись із нею. Що повітряні тривоги – це єдиний податок, з існуванням якого тил приречений миритися. Але в тому й річ, якщо якесь рішення здається вам несправедливим, можливо, що вам просто здається. Ймовірно, ви просто жили два роки в борг, і тепер настав час цей борг повернути.
Переговори – це не альтернатива мобілізації. У тих, хто боїться мобілізації, виникає спокуса закликати владу до переговорів. Люди пишуть у соцмережах про те, що переговори врятують життя, зупинять активну фазу війни та дозволять стабілізувати фронт.
Проблема цього підходу – у його наївності від самого початку. Уся нинішня війна розпочалася тому, що російський президент оформлює свою політичну спадщину. У його системі координат захоплення чужих територій важливіше за будь-яку цифру в графі "втрати". Йому немає сенсу йти на переговори, якщо він вважає, що може захопити всю Україну. А тому наша країна не має вибору між "продовженням війни" і "третіми Мінськими". У нас є вибір між продовженням оборони та втратою нових територій.
Ті, хто бояться мобілізації, мають зрозуміти, що альтернатива опору – не принизливий мир. Альтернатива опору – це ситуація, коли доля Маріуполя спіткає Харків та Київ. Альтернатива мобілізації – це коли рахунок нових "Буч" піде на десятки. Зрештою доля вже окупованих територій досить недвозначно дає зрозуміти, що єдиний вибір, перед яким стоять українці, – це в якій саме армії їм доведеться служити. Можна у своїй. А можна в окупаційній.