Як таки переламати хід війни

До того часу ми могли б вже настільки змінити хід війни, що навіть вказане поповнення орду би не врятувало – але для цього у нас таке саме півмільйонне поповнення має з’явитися раніше за їхнє.

Воно мало б формуватися вже, але замість нього під керівництвом російської агентури формується тотальний опір мобілізації, а цивільна влада (в широкому сенсі – на жаль, опозиція поводиться не краще) демонструє інфантильність, популізм та імпотентність, несумісні із виживанням країни у великій війні.

Наші захисники та захисниці зробили свій вибір, тепер вони просто роблять свою дуже тяжку роботу – воюють війну. Армії нема чого додати до цього, вона і так викладається на максимумі. Вибір за нами, українським тилом, за цивільною частиною суспільства. І дуже схоже, що ми робимо хибний вибір.

Це стосується і головного питання – мобілізації людей, і другого за значенням – мобілізації економіки та фінансів.

Ми досі укладаємо тротуари плиточкою, фінансуємо нові клумбочки з квіточками, впорядковуємо парки (наприклад, у Краматорську – це не жарт, це стаття витрат тамтешнього бюджету – 2024), передбачаємо у бюджеті столиці 1% (прописом: один відсоток) витрат на оборону, натомість будуємо скляний місточок у парку "Наталка" та навіть щось там говоримо про метро на Троєщину.

Нам знадобилось розбитись об "лінію Суровікіна", щоб на десятому році війни зрозуміти важливість фортифікації. Ми нібито почали окопуватись, але...

Але оскільки копають цивільні будівельні компанії, роблять вони це тільки там, де поки що зовсім спокійно, а не там, де бодай інколи "прилітає". Таким чином, завчасно підготовані друга та третя лінії оборони чекають на наших захисників лише дуже далеко за реальною лінією фронту, на "нулі" ж доводиться окопуватись, як весь цей час – лопатами, силами тих самих людей, які одночасно мають відбивати ворожі атаки.

Втім, не факт що і в глибокому тилу наші "лінії Суровікіна" стануть реальністю, а не повторять долю сумнозвісної "стіни Яценюка". Адже їх будують не просто цивільні компанії за цивільні бюджети – їх будують за законами мирного часу, через тендери на "Прозорро", з усіма затримками та бюрократичними процедурами, які з цього випливають, зі зривами строків, багаторазовими перенесеннями конкурсів тощо.

Отже, підсумовуємо.

З хорошого: попри "запаморочення від успіхів" першого року війни та практично проґавлений українським тилом другий рік, надзусилля наших захисників дали свої результати.

Нічого непоправного ще не сталось, ворожа армія в далеко не найкращому стані, ворожі ресурси не безмежні.

Ми досі маємо шанс цього року переламати хід війни на свою користь і зробити нашу перемогу хай і не швидкою, але неминучою.

З поганого: армія сама собою, без радикальної зміни ситуації в тилу, навряд чи спроможеться далі творити дива всупереч всьому.

Український тил стоїть перед вибором: або радикально змінити своє ставлення до війни, ментально повернутись у перший рік війни, забезпечити армії велике поповнення людьми, а економіку мобілізувати на військові задачі. Або ж визнати, що ми готові програти війну, тобто готові до російської окупації (адже жодних проміжних варіантів та компромісів нам орда не пропонуватиме, час облишити подібні ілюзії).

Те, що я спостерігаю останні місяці, як від цивільної влади, так і серед "простих громадян", значно більш схоже на другий варіант. Однак знову ж таки – схаменутися ще не запізно.

Гадаю, точка біфуркації, коли наш з вами вибір стане остаточним та незворотним, вже дуже скоро.

 Оригінал