Українському бізнесу не вистачає емпатії. Спостереження польських інвесторів після поїздки в Україну

Цього року я вже втретє відвідую Україну і втретє повертаюся до Польщі з вірою в українців, захоплюючись тим, як нація та бізнес намагаються функціонувати – настільки нормально, наскільки це можливо – під час війни.

З одного боку, війна, руйнування частини країни, величезний дефіцит людських ресурсів, спричинений масовою міграцією та призовом до армії, регулярні повідомлення про замінування та постійне відчуття невпевненості, адже будь-коли ракета може влучити у твій дім чи підприємство, і тоді ти можеш втратити все. А з іншого боку величезні зусилля населення жити, діяти, розвивати справи, плекати українську ідентичність, культуру.

За три тижні перебування в Україні я мала багато зустрічей з підприємцями та представниками міжнародних бізнес-організацій, таких як EBA чи MSPPU. На постійній основі я намагаюся спостерігати за тенденціями окремих сегментів ринку. І бачу кілька позитивних тенденцій. 

По-перше, іноземні інвестиції, які були присутні в Україні до війни, залишилися і, зазвичай, зберігають робочі місця. Щоправда, кількість працівників на цих підприємствах, зазвичай, скорочується, але вони і далі працюють і планують залишатися. 

По-друге, великі компанії, що виробляють продукцію на експорт, які розташовані поблизу кордону з Європейським Союзом і раніше не користувалися морськими портами, є у кращому фінансовому становищі, ніж решта експортерів, оскільки отримують оплату за свою продукцію у валюті і водночас не потерпають від високих витрат на залізничні перевезення, що, своєю чергою, було особливо болючим для, наприклад, металургії або аграрного сектора. 

З іншого боку, в секторі послуг зростає потреба в консолідації ринку. Компаніям, що пропонують, наприклад, послуги з технічної нерухомості, стає дедалі важче виконувати замовлення та якісно обслуговувати клієнтів. Основною причиною цього є призов до армії чоловіків, які працювали в будівельному та технічному секторах. Нестача на ринку цих фахівців призводить до зростання цін на послуги, в той час як клієнти продовжують шукати способи заощадити.

Видається, що консолідація та використання синергії в управлінні таким дефіцитним ресурсом, як технічні фахівці, може позитивно вплинути на ситуацію на ринку, хоча б тимчасово стабілізувавши ціни. 

З огляду на затяжну війну та відсутність чіткого часового горизонту її закінчення, очевидною є ще одна потреба ринку. Потрібна так звана бізнес-"емпатія", тобто лояльність і партнерство між постачальниками та клієнтами. Для того, щоб український ринок вижив як єдине ціле і водночас заклав підвалини для кращого майбутнього, тут і зараз він повинен почати відходити від пострадянської моделі, в якій до постачальника послуг чи товарів ставляться як до раба.

Така модель існувала до війни в деяких секторах і проявлялася в тому, що великі холдингові компанії або групи капіталу часто використовували постачальників як джерело власного фінансування, диктуючи жорсткі умови контрактів, які не підлягають обговоренню, або застосовуючи високі штрафні санкції, а підрядники були змушені з цим миритися, якщо хотіли працювати й отримувати великі контракти взагалі. 

Ділове партнерство, яке є своєрідним стандартом в Європі і важливим елементом бізнес-культури, дозволяє грати у відкриту: клієнт розуміє, що постачальник також керує компанією і має право заробляти гроші на своєму бізнесі, і просто дозволяє йому це робити, не намагаючись надто експлуатувати свою перевагу, наприклад, через його розмір.

Додатковою частиною головоломки, особливо у воєнний час, є лояльні умови оплати, а також своєчасне здійснення самих платежів. Фінансування коштом слабших постачальників може призвести до руйнування певних секторів економіки.

Втім, на щастя, тенденція партнерства поступово вкорінюється на українському ринку і, сподіваюся, посилюватиметься і далі, оскільки, на мою думку, вона має важливе значення для господарства в цілому.