Що я зрозумів за 20 років роботи з ветеранами у США

За 11 років моєї служби в Силах Спеціальних Операцій США я брав участь у війні в Перській затоці, операціях у Руанді, Сьєрра-Леоне, Сомалі, Боснії та Герцеговині. У Боснії я був поранений і демобілізований. Через складну травму я проходив довгий шлях реабілітації та вчився заново ходити. Знадобилося чимало часу, щоб я зцілився — як фізично, так і ментально. Уже близько 20 років допомагаю американським ветеранам пройти цей складний шлях як волонтер і ментор у ветеранських організаціях.

У Сполучених Штатах ми маємо тривалу історію участі в іноземних війнах, і розвинули систему підтримки ветеранів як на державному рівні, так і на рівні громадських організацій. У США налічується близько 18 мільйонів ветеранів, що становить приблизно 6% від загальної кількості населення. Підтримка та вшанування ветеранів глибоко вплетені в американську історію та культуру нашого суспільства. Наприклад, The Veterans of Foreign Wars, з якою я співпрацюю, цьогоріч відсвяткувала 125 років. Ось кілька моїх висновків, які, сподіваюся, стануть у пригоді читачам для взаємодії й допомоги ветеранам.

Ветерани потребують довготривалої психологічної підтримки

Однією з найпоширеніших причин смертей серед ветеранів у США є самогубство. У 2020-му році було зареєстровано понад 6 000 випадків, що в середньому дорівнює 16 смертям щодень. Серед цих кейсів, найбільша кількість пов’язана з депресією, тривогою, ПТСР і зловживанням алкоголем.

Це свідчить про те, що питання психологічної допомоги серед ветеранів має бути пріоритетним у процесі їхньої реабілітації. Багато ветеранів після повернення почуваються ізольованими й покинутими напризволяще. Такі прості речі, як походи за покупками, оплата комунальних послуг, робочі завдання, видаються для них складнішими, ніж до війни. Адже на фронті у них була одна задача — вижити. Коли цей режим виживання у цивільному житті вимикається, їм потрібна допомога й підтримка, аби адаптуватися і знову звикнути до банальних речей.

Я вже понад 20 років співпрацюю з кількома ветеранськими організаціями у Штатах, де часто проводжу сесії, лекції, а також щопівроку веду менторську роботу з 4-5 ветеранами. З ними також працює терапевт чи психіатр, однак дослідження демонструють, що понад три чверті ветеранів мають критичну потребу у підтримці з боку саме тих людей, які знають військову культуру й можуть їх зрозуміти найкраще.

Україна могла б скористатися досвідом Міністерства США у справах ветеранів — однієї з п’яти найбільших федеральних агенцій із понад 370 000 співробітників (це більше, ніж у Департаменту з Національної безпеки, наприклад). Ветеранська адміністрація надає систематичну підтримку ветеранам в різних напрямках, зокрема з психічного здоров’я, через кризову лінію, програми лікування ПТСР і реабілітацію мозку. Хоча ветерани інколи зіштовхуються з бюрократією та тривалим очікуванням, щоб їх прийняли, досвід цієї структури є надзвичайно цінним.

Я глибоко переконаний, що до цього процесу мають долучатися й роботодавці. У SoftServe, наприклад, є безплатна лінія допомоги для ветеранів і членів їхніх родин, сесії з психологами для працівників, а також ветеранська спільнота для підтримки всередині компанії.

Обізнаність серед цивільного населення

Я пам’ятаю, як під час однієї вечері незадовго після мого повернення з армії, хтось запитав мене, чи я вбивав когось і що відчував. Це був цивільний знайомий, і він, мабуть, геть не розумів, що таке запитання може заподіяти шкоду і ретравматизувати ветерана.

Необхідно допомагати суспільству бути обізнаними щодо того, які питання не варто ставити, як комунікувати з ветеранами, як проявляти емпатію тощо. Ключова річ — це сприймати ветеранів як і будь-яких інших людей, але все ж брати до уваги їхній досвід і можливі травми.

Важливо брати до уваги, що не всі ветерани брали безпосередню участь у бойових діях, але це не применшує цінності їхньої служби та її впливу на їхнє життя. На багатьох з них глибоко вплинули їхні обов'язки та жертви, навіть якщо вони не були на передовій. Ми не повинні забувати про цих ветеранів, оскільки їхня роль була життєво важливою для підтримки тих, хто воює. Деякі з них можуть відчувати себе негідними або менш цінними порівняно зі своїми бойовими побратимами, але кожна роль має вирішальне значення для загальної місії. Їх відвага і внесок заслуговують на визнання, незалежно від того, де вони служили.

Також варто працювати з тим, як суспільство сприймає людей з інвалідністю. Адже допоки ветерани носять військову форму, в них вбачають героїв. Однак без неї — вони можуть зіштовхнутися зі стигматизацією, особливо коли їхні травми невидимі.

Наприклад, організація Wounded Warrior, з якою я співпрацюю, має різноманітні менторські програми з адаптації до цивільного життя для близьких ветеранів. Також вони займаються адвокацією прав ветеранів та інформуванням суспільства, щоб зруйнувати стереотипи щодо ветеранів. Через кампанії, як от #WarriorSpeak, ветеранів запрошують на виступи на публічних подіях, у школах, спільнотах, де вони діляться досвідом повернення до цивільного життя, труднощами та шляхом їх подолання. Це допомагає суспільству бачити в них здібних, стійких і цінних членів суспільства.

Я бачу, що зараз в Україні над цим працюють, і це чудово, адже дуже важливо розвивати культуру поваги та прийняття людей з інвалідністю, вміння бачити їхні цінності й потенціал, незалежно від їхніх фізичних можливостей.

Фокус на можливості й здобуті навички

Однією з ключових речей, яку я зрозумів в процесі менторства ветеранів, — це те, що важливо зосереджуватися на їхніх можливостях, а не на тому, чого вони не можуть.

В одній з організацій, з якою я співпрацював, була чудова програма адаптації. По суті, ветеранам казали: "Окей, тебе певний час не було тут, тому ось, дивися, що ти пропустив". Вона не тільки допомагала наздогнати нове у світі технологій, але й фокусувалася на тому, які навички й знання ветерани здобули під час військової служби і як вони можуть використати їх у роботі.

Ветерани приносять з собою не тільки досвід бойових дій, а й безліч лідерських навичок, стійкість, відповідальність, вміння розв'язувати проблеми й ухвалювати рішення у стресових ситуаціях.

Звісно, багато ветеранів мусять справлятися з фізичними чи психологічними травмами, але не потрібно сприймати їх як зламаних людей. Слід брати до уваги їхній досвід і бути емпатичними, але ставитися до них як до будь-яких інших людей.