Що для нас має означати День пам'яті захисників України

"Пацани, яким відірвало ноги, яких я знаю, вони вже не потрібні державі", – говорить боєць, з яким їдемо зі стабпункту до лікарні. Але тепер я лежу, а він сидить. Зазвичай все було навпаки. Тому що десь 1,5 години тому російський "Ланцет" і той, хто задавав координати, вирішив поміняти звичний хід подій.

"Хлопці проходять ВЛК і лізуть навкарачки на третій поверх, – продовжує боєць. – Тих, хто так робить, треба виводити й стріляти. У цивільному житті немає людяності. А тут, на війні, є. Є чорне і біле".

Ворог ударив по медичних машинах Госпітальєрів та бригади, з якою ми працювали. Є двоє загиблих – серед них моя подруга і посестра Майк та медик бригади. Є водій – важкий 300, якому відірвало стопу і який лежить під деревом ніби при свідомості, але реагує виключно на голос і лише відкриває очі.

Росіяни знали, що це медики – це не помилка. Це було свідоме рішення. Коли ви будете жаліти одного з тих хлопчиків, який потрапив у полон і "мама, я не знал, я ни разу не стрелял", – можливо, це саме він запускав дрони у машини евакуації.

Моя посестра-госпітальєрка якось сказала: "Не загадую нічого у секторі, особливо про смерть чи поранення. Тому що тут вищі сили тебе якось краще чують". Якраз напередодні я думала, що час вже зробити собі додаткові дірки у тілі – вуха пробити, щоб сережки носити. Всесвіт почув першу частину мого бажання. Але сережку поруч із коліном якось було дивно вішати, тому з лікарями ухвалили зважене рішення то все зашити. Пірсинг зі скла з обличчя теж прибрали. Доведеться все-таки йти у салон і робити все по-людськи. Ще, до речі, від правця вакцинуйтеся вчасно.

Загалом, досвід – неймовірний: мінус двоє із десяти. Один бал можу накинути за коридор стабу, який обклеїли фотошпалерами з трояндами, і що дали піжаму з котами, коли зрізали мою британку. Але загалом, не рекомендую.

Утім, можу порадити про дещо подумати. Ми говорили із загиблою Майк за кілька днів до. Про те, щоб бути гучними. Про те, щоб не мовчати. Вже не згадаю точної цитати, але вона казала, що був час, коли соромилася говорити про хороші справи. Бо це ж будуть сприймати як піар.

"Але тоді мені сказали, – говорила вона. – Є ж Ківа. Абсолютно тупий персонаж, дурник. Але він не боявся говорити й бути на слуху. І всі про нього знали".

І це правда, погодилася я тоді. Найпаскудніші люди – гучні до абсурду. А ті, хто роблять справу, крок за кроком, мовчать. Або їх не хочуть чути люди. Майк працювала у фонді, який допомагав стареньким і самотнім людям, Майк свідомо і без зарплати їздила на фронт рятувати поранених. Вона допомагала шукати гроші на їжу та інші їхні потреби. Складно сказати, чи допоміг Ківа хоч комусь, навіть Росії, на яку працював. Хай це буде нашим домашнім завданням – знайти й підтримати більше таких людей, як Майк.

"Нехай все буде недаремно, невипадково, своєчасно", написав колись Сергій Жадан у своєму вірші. Я так не вмію. Але знаю: нам, хто вижив, залишається бути голосом тих, хто помер. Нам залишається бути голосом тих, хто тягне це брудне і прекрасне життя. І це ні разу не Ківа і не Татаров.

Забувати про це – злочин.