Ще одна причина, чому західні партнери не дають нам достатньо зброї. І це абсолютно наша провина
За якими історичними напрямками нас найбільше (і часто успішно) атакує Росія?
Їх два: Друга світова війна та історія православ'я. Ці теми активно заграні у політичному порядку.
Як держава Україна відповідає на виклик?
Хороша ілюстрація міститься у затвердженому державою базовому історичному стандарті. А саме – у програмі ЗНО та вимогах до того, що середньостатистичний громадянин має знати про історію своєї країни (нагадую, країна у нас – від Сяну до Дону).
Я знайшов затверджені вимоги за 2018 рік (до них надсилає НМТ 2024).
Найбільш концентрований вираз вимог держави – це вміння впізнавати історичних персонажів за їхніми портретами/фото. Це той стандарт, який має бути забитий у голову цвяхами й у всіх має бути однаковим.
Загалом таких зображень трохи більш як 50. Від Василя-Костянтина Острозького до Петра Порошенка.
Так ось.
Беремо історію з початку 20 століття. Бо це більш-менш актуальна частина, з якою люди себе асоціюють через дідусів-прадідусів. А також найбільш політично заангажована.
Беремо тему № 26 ЗНО "Україна у роки Другої світової війни".
Держава вимагає, щоб громадяни знали зображення двох людей:
• Степана Бандери,
• Романа Шухевича.
І все.
Окрім них, в українській історії ДСВ офіційно присутні такі персонажі:
• Іван Багряний,
• Тарас Бульба (Боровець),
• Андрій Мельник,
• Ярослав Стецько,
• Кирило Осьмак,
• Олексій Берест,
• Іван Кожедуб,
• Амет-Хан Султан,
• Василь Порик,
• Кузьма Дерев'янко,
• Олена Теліга.
Як це назвати? Правильно, це диверсія.
Можна скільки завгодно говорити, що залежить від учителя, що залежить від школяра тощо.
Але є медичний факт: як стандарт держава пропонує спотворений і вихолощений варіант сучасної історії з явним регіональним фокусом.
Українська держава каже нам, що українцеві властиво виявляти особисту доблесть, а також брати участь у партизанській боротьбі. Це заохочується місцем в історії. Бути маршалом українцю не властиво й не заохочується.
Маршали-українці – вони всі погані? Чи не відповідають кон'юнктурі?
УПА (за щонайбільшими оцінками – 100 000 осіб) має свою особу, яку держава вимагає знати, та гідне місце в історії.
Червона Армія (в якій було близько 6 млн українців) не має своєї української особи. А місце в історії стирається. Разом із людьми.
Порошенка у 2014 та Зеленського у 2024 кликали до Нормандії як спадкоємців кого? Василя Порика, який партизанив у Франції? УПА? Або представників усіх українців, зокрема й тих, які брали Берлін?
Повторю свою давню тезу: виходячи з такого чисельного співвідношення, держава повинна витрачати в 60 разів більше зусиль (і грошей) на переосмислення та "присвоєння" ролі українців у Червоній Армії.
З розставленням нових оцінок, з написанням інших (немосковських) наративів. Із встановленням нових пам'ятників і назвою вулиць на честь українців – героїв ДСВ! Ця тема має бути намертво привласнена Україною, монополія Кремля неприпустима. Нам нині зброю не дають, бо "відчувають історичну відповідальність" перед Росією. А не перед Україною, територію якої 80 років тому спопелили! Адже ми самі погодилися з відведеною роллю.
Відбувається замилювання складної теми. Навіть є ідея трансформувати Національний музей історії України у ДСВ у Музей боротьби за Незалежність. Як на мене – дуже спірна.
Що в результаті? Росіяни відкривають шампанське й радісно захоплюють ці колосальні історичні пласти. І звертають їх проти нас. Бо ми самі все віддали. І поставили печатку Міносвіти.
Ми приречені програвати росіянам на цьому полі, якщо шизофренічний підхід на рівні державного історичного стандарту не буде змінено та втілено в адекватну політику національної пам'яті.
Перекіс, який є зараз, може бути органічним як короткочасне (!) явище періоду відновлення репресованих сторінок історії. Далі потрібний баланс.
Будувати найбільшу в Європі країну з мільйонною армією переважно спираючись на ментальні настанови партизанського загону й народного повстання – це вирок.
Поки держава вимагає знати ясновельможного пана гетьмана Богдана Хмельницького, але не вимагає воєводу Єремію Вишневецького – ми виграватимемо бої, але програватимемо війни.
