Державі насправді не потрібно збільшувати доходи бюджету податками. Ось що кажуть цифри

Останнім часом увагу всіх, хто займається фіскальними проблемами – від МВФ до вітчизняних підприємців, – прикуто до проблеми збільшення доходів бюджету. Уряд ухвалив навіть відповідну "національну стратегію доходів". Дійсно, наразі через повномасштабну війну на тлі скорочення економіки ця проблема актуальна і потребує термінового вирішення. Проте такого роду рішення належать до тактичних, короткострокових, на противагу стратегічним. А на цьому рівні відповідь на питання – чи має Україна нарощувати бюджетні надходження – радше негативна. 

Ліві професори в усьому світі наполягають на тому, що для успішного економічного розвитку держава має забезпечувати певний обсяг публічних благ (насамперед – безпеку та захист невіддільних  прав людини, зокрема приватної власності), а це, своєю чергою, потребує певного обсягу податкових надходжень, щоб було чим платити зарплати у державному секторі. Відповідно, заради розвитку держави мають нарощувати свій економічний розмір, який вимірюється відношенням витрат "широкого" уряду (включно з державними фондами, такими як наш Пенсійний або Соцстрах) до ВВП. 

Це твердження є дійсно релевантним для низки дуже бідних держав світу, таких як Гватемала, де державні видатки складають відповідно 12-15% до ВВП, а без урахування грантів – і того менше. Проте у більшості інших випадків держави мають достатньо коштів для виконання своїх базових обов’язків, але не здатні або не бажають ефективно використовувати їх за призначенням. Україна тут на іншому полюсі від згаданих вище країн з економічним розміром держави близько 41% напередодні повномасштабного вторгнення Росії.

За цим показником Україна випереджає багато розвинених країн, таких як Ірландія чи Тайвань, Корею та своїх західних сусідів – Румунію, Литву та Латвію. Отже, якщо наша держава все ще не забезпечує верховенство права та безпеку громадян, то це геть не через брак коштів. І навіть у більш спірних питаннях інфраструктури, базових медичних та освітніх послуг тощо головними проблемами є не стільки брак ресурсів, скільки їхнє неефективне використання. 

Водночас ліві професори не люблять згадувати про те, що платою за збільшення розміру держави є уповільнення розвитку економіки, а він забезпечується приватним сектором. У цьому випадку діє саме принцип "гри з нульовою сумою": перерозподіл як такий не збільшує суспільний добробут, бо кожна гривня бюджетних доходів – це мінус та сама гривня у платників податків. Питання тільки в тому, хто ефективніше використає цю гривню: держава чи приватний сектор або домогосподарства. Що ефективнішою та більш добромисною є держава, то більше може вона перерозподіляти з користю для суспільного добробуту. Але принаймні починаючи з певного рівня працює принцип падаючої граничної корисності: кожна наступна гривня доходів бюджету приносить меншу користь для суспільного добробуту. 

Тому навіть для найбільш добромисних та ефективних – "розвинених" – держав збільшення розміру уряду на 1% тягне за собою зменшення темпів зростання приблизно на 0,1% на рік. Проте для них економічне зростання є не настільки критично важливим, оскільки починаючи з певного рівня доходу, який вони вже перетнули, задоволення життям та щастя перестають від нього залежати. Натомість цим державам варто приділяти увагу іншим факторам, таким як соціальна захищеність, рівність, "красиве" середовище тощо. 

Проте Україна має дохід на душу населення приблизно вдесятеро менший за такі країни й навіть за паритетом купівельної спроможності – у 3-5 разів менший. Тож нам конче потрібне саме економічне зростання.

Водночас для країн зі слабкими інституціями державного врядування (тобто там, де держава малоефективна і часто не добромисна), втрати зростання від збільшення розміру уряду через описані вище причини становлять вже 0,15% на 1%. Відповідно, найшвидше зростають ті країни, які спромоглися забезпечити якісне державне управління за низьких податків, з розміром уряду до 30%. Саме там трапляються "економічні дива". 

Отже, саме формулювання питання про збільшення бюджетних надходжень як стратегічну мету – невірне у самій своїй сутності. 

Україну ж за об’єктивними показниками якості державного врядування, що їх розраховує Світовий банк, аж ніяк не можна віднести до добромисних та ефективних. Для того щоб хоча б вийти на загальносвітовий тренд, нам треба було б скоротити державні видатки до приблизно 33-35% від ВВП, тобто на 8-10% пунктів.

Стратегія, дійсно спрямована на покращення нашого з вами життя, має передбачати одночасно зменшення розміру держави та покращення її спроможності й бажання робити правильні речі. Серед них – боротьба за дотримання законності під час сплати податків (з обох боків). Це є, серед іншого, метою Дорожної карти реформування податкової та бюджетної сфер, розробленої низкою провідних аналітичних центрів в межах Економічної експертної платформи та підтриманою Національною бізнес-коаліцією, до якої входять найбільші асоціації українського бізнесу – УРБ та СУП.

Закриття найбільших (саме найбільших, а не найпомітніших – тих, що пов’язані зі спрощенкою!) схем ухилення від податків здатне само по собі збільшити бюджетні надходження навіть більше, ніж ті 2% від ВВП, заради яких Національна стратегія доходів передбачає вихолостити спрощенку та наділити податківців драконівськими повноваженнями, що, з високою ймовірністю, призведе до розквіту корупції та подальшого пригнічення підприємництва.

А після закінчення війни ці додаткові надходження мають бути використані не для подальшого збільшення економічного розміру держави, а для того щоб зменшити податковий тиск на сумлінних платників податків, насамперед – в частині податків на працю.