Демографічна стратегія уряду: з чого насправді потрібно починати

Багатодітна родина у більшості (і у держави в першу чергу) асоціюється з бідністю, занедбаністю і виживанням на соціальну допомогу. А багатодітна мати – це, відповідно, в уяві суспільства (і держструктур) жінка середнього віку, замучена, непрацююча і безпорадна в соціально-економічному плані. Безліч разів я опинялася в ситуаціях, коли рву шаблон. Але поки шаблон існує ця модель залишається непривабливою, ніхто не хоче опинитися в статусі злиденних і нужденних.

У цієї стигми є глибинна причина, на мою думку, пов'язана з нашою історією минулого століття. Що було з великими родинами в голодомори та війни? Скільки представників великих родин вижили? Суспільство, заточене на виживання, добре засвоїло, що велика родина – ризик для всіх її членів. Ці речі, можливо, не проговорені. Як і інші наші травми вони потребують вивчення.

Якщо рухатися жіночою лінією назад у часі, то я перша в цій лінії за 100 років, хто має більш як двоє дітей. Три покоління жінок до мене стояли в шпагаті між дітьми та роботою, і з кожним поколінням цей шпагат тільки посилювався. Я теж маю стояти у ньому, але багато років тому ухвалила для себе рішення, що не обиратиму між дітьми та професійним розвитком, бо хочу і те, і те.

Для того, щоб не обирати, а в ідеалі ще й уникнути пози шпагату, потрібні умови. Якщо суспільство і держава хоче, щоб умовна середньостатистична жінка народила більше однієї дитини, створення цих умов має бути наріжним каменем державної політики. Це величезний перелік всього — від соціальної інфраструктури до законодавчої захищеності соло мам, наприклад.

З радянських часів нам лишився у спадок ще один баг. Ми загалом суспільство не надто дружнє до дітей і не є дітоорієнтованими. Діти – це тягар, така в нас суспільна прошивка. А ще діти – проблема їхніх батьків. Цю прошивку так само треба змінювати. Мені пощастило трансформувати власний досвід у впевненість у тому, що діти не є ані тягарем, ані проблемою.

Але навіть не всі люди, які мають своїх дітей, вважають так само. Якщо не будемо працювати з цією ментальною вавкою, то цифри демографічної стратегії ще може й виявляться надто оптимістичними.

І наостанок. Діти – це відповідальність. Іноді ця відповідальність буває важкою і виснажливою, а іноді — легкою і приємною. Важливо не ламати списи у суперечках, а стати суспільством, де люди виростають з усвідомленням, що таке відповідальність, а також з високим рівнем опірності. Може це й звучить просто і наївно, але насправді це завдання із зірочкою.

Оригінал