Чому світ занепадає: як війна в Україні викриває обмеження економічних теорій і лицемірство Заходу

Цього року Нобелівську премію отримали економісти Дарон Аджемоглу, Саймон Джонсон та Джеймс Робінсон за дослідження впливу інституцій на добробут націй. Це дослідження лягло в основу книги-бестселера "Чому нації занепадають", вперше виданої ще у 2013 році. Тема впливу соціальних інституцій на процвітання важлива і цікава. З тим, що інклюзивні політичні та економічні системи та верховенство права, це добре, а протилежне погано, важко сперечатися.

Утім, чи актуальне питання процвітання або занепаду окремих націй у 2024 році? Можливо, нині важливіша тема — чому занепадає світ. Дослідження нобелівських лауреатів торкається чутливої соціальної та культурної теми — колонізації. У заяві Нобелівського комітету зазначено, що колонізація значно змінила інституції у багатьох суспільствах. У деяких країнах ці зміни заклали основу для процвітання, як у США, Канаді, Австралії та Новій Зеландії. В інших колоніальна спадщина спричинила експлуатацію, занепад і нерівність.

Але чи можна говорити про "успішність" колонізації, коли сучасні глобальні проблеми — війни, економічна нерівність, кліматична криза — багато в чому є наслідками тієї ж імперіалістичної політики? Чому ми обговорюємо успіх чи провал окремих націй, ігноруючи занепад ключових світових систем?

Світ — це не набір ізольованих держав, а складна система взаємопов’язаних елементів. Одна з найбільших проблем економічної теорії й політики — це спрощений, механістичний погляд на процеси та явища, який не враховує цю динамічну взаємопов’язаність. "Світ складається з кіл, а ми мислимо прямими лініями", — казав один із засновників системного мислення Пітер Сенге.

З 50-х років минулого століття на стику природничих, соціальних та прикладних наук почала формуватися і стрімко розвиватися теорія систем як міждисциплінарна галузь знань. Вона вивчає системи як мережі взаємопов’язаних елементів, що утворюють єдине ціле. Через цю призму суспільні явища дедалі частіше аналізують соціологи та екологи. Навіть поодинокі економісти визнають, що економіка є комплексною адаптивною системою.

Фізик та еколог Девід Коровіч у 2018 році оприлюднив аналітичну статтю "За межами стійкості: глобальний системний ризик, системні збої та суспільне реагування", де зазначив, що у взаємозалежній глобальній системі шоки та потрясіння можуть поширюватися через ланцюги постачання, фінансові системи, медіа та масові людські переміщення. Він також підкреслив динаміку, яка збільшує ймовірність широкомасштабного системного краху.

І, здається, останні кілька років ми саме це й спостерігаємо. Системи безпеки виявилися неефективними, економічні системи переживають постійні кризи, а політичні системи страждають від популізму й втрати довіри.

Погляд з України додає ще одне спостереження — цинізм та лицемірство так званих розвинених держав, що вихваляються своїми інституціями. Європейський Союз, який декларує цінності демократії, рівності, верховенства права, продовжує приховано імпортувати російську нафту в обхід власних санкцій і відкрито імпортувати російський газ, тим самим підтримуючи економіку країни-агресора.

Лицемірство проявляється у ставленні до країн, які ніколи не колонізували інших. До України ставляться як до розмінної карти чи буферної зони між Заходом та Росією. Мексику вважають проблемною країною-наркокартелем. Цікавий факт — п’ять років тому керівництво Мексики звернулося до Іспанії за вибаченнями за колонізацію. Іспанська влада не зробила цього досі, стверджуючи, що це "далека історія".

З огляду на ставлення Нобелівського комітету, у поневоленні та експлуатації інших народів справді немає нічого поганого. Це ж може зрештою призвести до інклюзивних інституцій (з чим корінне населення США навряд чи погодиться).

В України інша історія, ніж у колонізованого Півдня. Наш давній імперський гнобитель — Росія, яку західні демократії нібито засуджують за нинішню агресію. Утім, свою відповідальність за розвиток подій визнавати не хочуть. Колишня канцлерка Німеччини Ангела Меркель видала мемуари, де могла б попросити вибачення за те, що замість підтримки України віддала перевагу проєкту "Північний потік. Але ні. Вона, як і багато інших західних лідерів, виправдовує свій курс через прагматичний підхід, відомий як Realpolitik.

Призма теорії систем показує, що Realpolitik і сталий розвиток світу несумісні. Інституції одних країн впливають на інші. Так звані розвинені країни мають визнати свою відповідальність навіть за давні події, які стали каталізатором сучасних проблем. У взаємопов’язаному світі все має наслідки, які можуть повертатися до джерела через системні зворотні зв’язки. Війна Росії проти України — це не лише питання безпеки Європи, але й дефіцит зерна в Африці. Ланцюгові реакції не обмежуються одним регіоном — вони підсилюють глобальні проблеми, такі як бідність, конфлікти й навіть міграційні кризи, які зрештою впливають і на самі західні держави.

Світові інституції, які нібито створені для боротьби з бідністю та нерівністю, насправді більше переймаються збереженням глобальної ієрархії держав. Ден Зігель, ще один апологет системного мислення, влучно зауважив: коли одна частина системи починає вважати себе цілим, це нагадує рак — руйнівний процес, що загрожує всій системі. Лише глобальна зміна парадигми — перехід від Realpolitik, заснованої на короткострокових вигодах, до співпраці й усвідомлення взаємної відповідальності — може дати шанс на зцілення світу.