Час нам подивитися на свою історію з правильного боку. В чому ми досі помиляємося

1. Спроба конкурувати з Росією і писати історію, відштовхуючись від російських історичних міфів.

Наша величезна проблема полягає в тому, що ми весь час реагуємо на російські історичні нісенітниці замість того, щоб утворити власний історичний канон(и). Класичний приклад – відсутність української історії Другої світової війни. Поки її не буде, ми весь час будемо потрапляти в різні ідеологічні провалля, які будують для нас не лише росіяни, а й поляки і не тільки.

Не менш показовий приклад – це історія з Андрієм Боголюбським, якого росіяни, згідно з Ключевським, вважають чи не першим "великоросом", а ми говоримо про нього ледве не як про зрадника і як про історичну тяглість протистояння Росії та України. Але проблема в тому, що ані Боголюбський, ані його батько Юрій Долгорукий чи його нащадок Всеволод Велике Гніздо не були росіянами чи перевертнями-українцями. 

Що потрібно першочергово? У нас вже є серйозні прориви в цьому питанні, і в цьому контексті варто відзначити, наприклад, роботи Г. Єфіменка щодо створення СРСР, які якраз утворюють новий український канон (відразу скажу – я не маю можливості перерахувати всіх авторів, яких я вважаю достойними, тому зразу прошу вибачення в тих, кого не назвав).

Водночас, як уже писалося вище, першочерговими для нас, в цьому контексті, мали б стати кілька робіт (гранд наративів), перш за все з історії ХХ століття. Нам дуже не вистачає, як уже вище було сказано, нашої історії Другої світової війни. Нам вкрай важливо написати цикл робіт про Україну і Сталіна і, мені здається, вкрай важливо написати історію України з 1991 до 24.02.2022 року. Без останньої роботи нам вкрай важко буде робити роботу над помилками і рухатися в майбутнє.

2. Спроба увʼязати сучасну історичну науку з вкрай важливим, але вже застарілим концептом Михайла Грушевського.

Історія України-Руси відіграла одну з найважливіших ролей у творенні української політичної нації на початку ХХ століття, але зараз говорити, що з часів утворення на наших землях першої держави і до сьогоднішнього дня українці мріяли лише про творення власної держави, – це жити в ілюзіях столітньої давнини.

При цьому ми маємо розуміти, що зараз наш народ проходить одну з найскладніших трансформацій у своїй історії, а відтак, велика маса людей просто не зможе сприйняти серйозно дискусію про те, в якому столітті народилися українці як нація: разом зі Святославом Хоробрим, першими козаками чи вже після козацьких воєн Богдана Хмельницького. Ми, на перший погляд, знаходимося в певній історичній пастці, адже, з огляду на війну, кращого гранд наративу, ніж він є у Грушевського, годі й вигадати. З іншого боку, саме через це ми потрапляємо в історичні пастки росіян.

Що потрібно зробити? Перш за все не поспішати щось ламати одним махом – до таких змін не лише суспільство, а й навіть представники української історичної спільноти мають дозріти. У нас вже є цілий ряд робіт, які ламають канони: є, до прикладу, велика колективна монографія з "дешифрування" Галицько-Волинського літопису, є робота Г. Філіпчука, яка ламає шаблон уявлень про Володимира Великого, є роботи Н. Яковенко та Н. Старченко про українські світи Речі Посполитої (власне так і називається книга останньої авторки).

Дуже добре, що зараз з’явилася спроба дати нарис історії України як фронтирної території (під редакцією С. Громенка, і дуже шкода, що одні з ідейних натхненників цієї роботи Н. Приймак та Б. Черкас через різні обставини не дали свої дописи до цієї роботи). Але нам, як на мене, не вистачає спроби написати не історію української держави від Адама, а історію українського народу, яка була б міждисциплінарною і дозволила б дещо інакше подивитися на нашу історію.

В 1992 році Юрій Шевельов прочитав першу лекцію в щойно перевідкритій Києво-Могилянській Академії про історію української мови. І закінчив він словами з "Золотого гомону" П. Тичини "Я – дужий народ, Я молодий". І після цього додав (цитую по пам’яті), що нічого в тому поганого немає, що перші ознаки української мови виникли всього лише в VII-VIII століттях. Для тих, хто не пам’ятає, тоді якраз на пікові були псевдоісторичні ідіотизми, які продукувалися, зокрема, й маститими істориками про історію української мови і українців з ІІ тисячоліття до нашої ери.

3. Страх подолати певні стереотипні моделі цілих історичних періодів.

Історія завжди має справу з історичними міфами (вибачте за тавтологію), одягнутими в ідеологічну одежу. Окрім того, дуже часто цілі покоління істориків просто посилаються на когось (на щось), тому що є така традиція, аж поки не з’являється хтось, хто ставить під сумнів певні речі чи історичність подій.

Ми вже два з половиною століття живемо в міфові, вигаданому В. Татіщевим про бібліотеку Ярослава Мудрого, і цей міф став частиною нашої гордості (зрештою, як і міфічна ванна Анни Ярославівни, яку вона везла через всю Європу в Париж). Всі ці міфи є частиною історичної пам’яті народу і їх злами не просто болючі, вони часто можуть вибивати опору з-під ніг.

Що потрібно зробити? Історія України має кілька надважливих реперних точок, які ми боїмося змінювати століттями. Класичний приклад – війни Богдана Хмельницького, які вже два століття розглядаються перш за все як відповідь українського народу на утиски щодо православної церкви. Протягом останніх двох десятиліть у нас з’являються роботи, які пробують ламати ці стереотипи (П. Кралюк "Богдан Хмельницький", наприклад), але ми досі боїмося підійти більш широко до ситуації в ХVІІ столітті, яке змінило всю нашу історію і є однією з головних історичних причин сучасної війни. Не менш болючим і практично недослідженим є питання українців як будівничих імперії в ХVІІІ-ХХ століттях. Нам потрібен масив робіт з цього приводу, які б з різних точок зору і з різних підходів розглянули це питання.

З моєї точки зору, неповноцінною є позиція розглядати Паскевича як українця, але так само неповноцінним є розгляд українського питання через призму того, що наприкінці ХІХ століття в Києві було п'ять україномовних сімей. Якби їх було всього п'ять, не було б української революції. Точно так само не можна розглядати рух шістдесятників, зосереджуючись на 20-30 прізвищах. Якби їх було кілька десятків, не було б 1991 року.

4. Спроба створити систему домінування глорифікаціі над правдою.

Це одна із найболючіших і складних тем нашої історії, бо вона перш за все стосується найближчої історії і вона є цементуючим міфом не тільки для широких мас, але й, що не менш важливо, для проактивної меншості. І головне, тут задіяна велика політика, а інколи навіть геополітика. Тому, хоч би як боляче це звучало, історія тут змушена буде зважати не лише на історичні реалії, а й на політичні баталії та підводні камені.

Що потрібно зробити? Потрібно перш за все виділити головні події та персони, які є частиною сучасного міфу, який ми не можемо (не маємо права) зараз кардинально міняти. Їх не може бути більше 5-6. І потрібно домовитися, що ці питання ми відкладаємо на післявоєнний період. Зрештою, така домовленість де-факто вже існує.

5. Відсутність вписування України в ширший контекст.

Ні для кого не секрет, що попри декларації про компаративістичні студії, попри те, що ми, здавалося б, пробуємо вийти за межі глобуса України, ми все одно дуже часто повертаємося на його орбіту. Вище вже говорилося про Хмельниччину і причини тієї війни. Але розглядати цей період без врахування бажання Порти ослабити Річ Посполиту і тонкої гри Криму просто неможливо.

 Так само як і неможливо говорити про багато інших періодів, незважаючи на впливи інших держав, ідей, які існували в ті періоди, і зради, які робили під впливом різних геополітичних ситуацій тогочасні українці. Ми потребуємо переміщення України в геополітичний контекст історичного минулого, навіть якщо виявиться, що умовний отаман Сірко був зрадником, а Самойлович більшим державником, ніж багато хто інший.

Що потрібно робити? Про міністра закордонних справ СРСР А. Громика ходила свого часу легенда, що перед прийняттям важливих рішень він закривався в кабінеті і подовгу сидів, дивлячись на карту світу. Коли ми говоримо про нашу історію, напевно, нам потрібно значно більше приділяти уваги саме геополітиці і картам світу.