Брати на себе відповідальність – кримінально переслідувано; не брати — неефективно

Можна було б, звісно, говорити, що ніякого тренду немає і суд розбереться, якби не мій вирок. Не розбереться.

У цьому зв'язку прочитав колонку судді ВАКСу, людини, яку я щиро поважаю за досуддівську діяльність — Маркіяна Галабали,  й усвідомив, що проблема є, і вона значно складніша, ніж може здаватися на перший погляд.

Маркіян Галабала звернув увагу на те, що якість законодавчої бази для економічних злочинів (це те, що, на його думку, об'єднує наші кейси — мій, Пивоварського, Коболєва. Принагідно дякую — принаймні ми однаково розуміємо, що це не корупційні злочини) бажає кращого; що суд обмежений в ухваленні рішень та не може перебрати на себе правотворчі функції; що у випадку надмірної уразливості від кримінального переслідування певної категорії осіб за "економіку", варто змінювати нормативне регулювання їхньої діяльності.

Можливо, і навіть цілком очевидно. Але у мене, як людини, яка отримала у першій інстанції реальний строк за "економіку" без корупції постає одне просте запитання: а чому за не досконалими законами, які ґрунтуються на пострадянській інтерпретації економічних відносин, суд не керується суспільною оцінкою небезпечності дій? А усі сумніви тлумачить на сторону обвинувачення?

"…Суд може брати до уваги обставини або нехтувати, може визнавати щось загальновідомим, може тлумачити норми писані та неписані, може оцінювати обставини і встановлювати факти, може в рішенні на щось спиратися і щось відкидати, — багато чого може, якщо захоче, суд", — уривок з коментаря під постом з аналізом наших кейсів М. Галабали.

Головуюча суддя під час допиту ставила мені запитання про підписання попередніх договорів оренди, зокрема, чи усвідомлював я, що вони не законні, оскільки не передбачені чинним законодавством. Я відповів, що вважав їх цілком законними, але що я ніколи не був держслужбовцем, не працював у міністерствах, не був політичним призначенцем. Я все життя займався бізнесом та виробничими процесами.

Керувати аеропортом — це теж бізнес. Тільки власник цього бізнесу — держава. Але чому це має обмежувати мене, як керівника, в інструментах? Аеропорт — це не завод і не цех, це сервісне підприємство, яке отримує дохід від обслуговування пасажирів та авіакомпаній. Тоді чому аеропорт "Бориспіль" — єдиний у світі аеропорт, який не може впливати на функціональне призначення своїх площ та швидкість ухвалення рішень? Він же перебуває у міжнародній конкуренції з аеропортами Стамбула, Варшави, Мюнхена? Як йому вигравати ці перегони?

На жаль, ви не знайдете цієї моєї відповіді під час читання вироку. Як не знайдете того, що фактично всі свідки обвинувачення визнали, що без попередніх договорів оренди аеропорт "Бориспіль" зупинився б. Не знайдете того, що вони були дохідними й очевидно вигідними, бо приносили прибуток аеропорту "Бориспіль" та державному бюджету замість порожнього термінала, додаткових витрат та відсутності базових сервісів для пасажирів.

Не знайдете того, що ціна договору попередньої оренди була аналогічною до сусідніх ресторанів та магазинів duty free, переданих в оренду саме Фондом держмайна. Що ціна формувалася не Євгенієм Дихне, а за результатами експертної оцінки акредитованих Фондом держмайна оцінювачів.

Ви там взагалі нічого не знайдете з аргументів захисту. Натомість суд переклав на мене відповідальність за "неефективну та непрофесійну" роботу Фонду держмайна, а перерахування грошей до бюджету назвав створенням видимості легалізації; констатував, що процедура з оренди майна мала тривати 2 – 3 місяці, а тривала 2 роки, але витлумачив усі наші аргументи на користь обвинувачення.

Далі цитати з вироку (можете також ознайомитися з більш детальним юридичним аналізом вироку):

– "…Є. Дихне за пособництва О. Левочка, використовуючи свою поінформованість про неефективність та некомпетентність членів конкурсних комісій на право оренди майна Регіонального відділення Фонду держмайна по Київській області, сприяв затягуванню законної процедури проведення конкурсу."

– "Колегія суддів розцінює перерахування 70 відсотків орендної плати на рахунок Регіонального відділення Фонду державного майна по Київській області як спосіб створення видимості їх легальності" (тут зазначу, що ніякого "заперечення" ніколи не було і гроші Фонд не повернув).

– "… Зокрема, у разі їх належного дотримання така процедура (з оренди. — Прим. автора) мала б тривати не більше 2 — 3 місяців".

– "…Однак робота відділення та комісій була організована як малоефективна, безпідставно затягувалися строки прийняття рішень, відповідність кваліфікації спеціалістів вимогам, які до них ставляться, викликає сумнів, оскільки приймалися рішення, які вочевидь суперечать встановленим правилам…"

– "…Вочевидь така загальна ситуація вкрай негативно впливає на ті функції, які були покладені на Регіональне відділення Фонду держмайна по Київській області, та створює умови, за яких на діяльність комісії з оренди майна досить легко впливати, чим, на думку суду, і скористалися Є. Дихне та О. Левочко".

До останньої цитати можу додати лише те, про що у вироку також не згадується: усі члени комісії з оренди Фонду підтвердили, що рішення вони ухвалювали самостійно, і на них ніхто не тиснув, а мене вони взагалі не знали і на допиті бачили вперше. Тож спосіб реалізації мого "користування" їхньою "некомпетентністю та непрофесійністю" залишається для мене загадкою.

Наразі я можу з впевненістю стверджувати, що змагальність, публічність та гласність у моєму процесі — це теорія. Коли я вперше прочитав свій вирок, у мене склалося враження, що ми до суду не ходили. І в принципі адвокати були не потрібні, бо можна було одразу у вирок переписати обвинувальний акт, і не витрачати час і гроші. Час — суддів, адвокатів, детективів, прокурорів, гроші — мої на адвокатів та зарплати усіх вищеперерахованих.

Мені навіть спала на думку аналогія у порівнянні написання вироку з журналістською роботою. Чому стандарт журналістики зобов'язує аналізувати і наводити альтернативну думку, та ще й робити фактчекінг, а стандарт юриспруденції та юридичної етики ВАКСу — ні?

На самому початку процесу ми заявляли клопотання щодо YouTube-трансляції для забезпечення публічності і гласності. Нам відмовили, посилаючись на таємницю допиту свідків. Загалом резонно. З іншого боку, на засідання можна було ходити так званим вільним слухачам. Велику кількість засідань відвідували невідомі для мене люди, а також моя дружина. То що заважало цим людям передавати свідкам інформацію, якби стояло таке завдання?

А як же тоді зацікавленим особам, не маючи доступу до матеріалів справи та банально часу і можливості розбиратися в 40 томах справи, отримати альтернативну точку зору? 

Це "економіка", як слушно зауважив суддя. Ми з адвокатами ухвалили рішення викласти абсолютно всі матеріали судового розгляду у публічний простір для того, щоб ті, хто має дійсний намір зрозуміти і дослідити всі аспекти моєї справи міг це зробити, опираючись на вихідні дані, а не лише на вирок у стилі Кафки.

Як висновок — єдина теза.

Поза сумнівом, треба мати мудрість та ретроспективну глибину усвідомлення процесів у нашій державі, щоб розібратися, а також сміливість, щоб ухвалювати прецедентні рішення. І от тут виходить замкнуте коло: щоб виправдати сміливі економічні рішення, ухвалені очевидно на користь публічних інтересів та держави, треба самому бути сміливим в ухваленні рішень. Формальний шлях простіший, але, як показала критика активної частини громадянського суспільства, — неправильний і несправедливий.