Услышу каждого: кривое зеркало нейтральности медиа

У Лондоні BBC влаштовує дебати між молодими росіянами та українцями. Є збройний конфлікт, є доведені факти вторгнення, є врешті війна. Про що ж говорити? У чому сенс дебатів? Чому нікому не спаде думку влаштувати дебати з молодими прихильниками ІДІЛу? Чому ж не спробувати «cross divides» із ними, довільно призначивши на роль опонентів тих, хто «по різні сторони барикад»? Українська війна чомусь легко сприймається як «політичне протистояння», наче немає майже щоденних смертей.

Умовні «стандарти BBC» активно несуть в маси ідею про збалансовану картинку в медіа. Попри те, що сама ідея народжувалась у боротьбі з упередженнями і викривленням об’єктивної дійсності, з часом вона почала набувати дивних форм, як часто буває із хорошими ідеями.

Ось вам на ток-шоу перелякана спалахом кору лікарка, а ось – інша сторона барикад, - чоловік, що доводить зв’язок вакцин та аутизму. Ну, ми ж погодились слухати всіх? То давайте їх поставимо на один рівень і заслухаємо, як у суді. Може й передачі про космос на Discovery варто завершувати дісклеймером іншої сторони? Наприклад, прихильників теорії про пласку землю. Істини більше немає. Це недивно, бо її справді немає. Але немає і спроб її осягнути, відштовхуючись від фактів, – є тільки два погляди на ту ж саму історію. На вакцини, округлість земної кулі і факт вторгнення Росії в Україну.

Конфлікт прописувався ледь не в кожному іноземному матеріалі про Україну – ще задовго до 2013 року західні медіа створювали образ розколотої навпіл країни по Дніпру. Так, сьогодні, 21 березня 2019 року, за п’ять років після початку війни, Reuters, наприклад, продовжує шукати конфлікту у передвиборчій Україні між заходом й сходом, завершуючи матеріал цитатою про різницю між східними та західними виборцями. Перші, мовляв, у голосуванні переймаються матеріальним, а другі – цілісністю держави.

Редакційна політика сучасного видання, що старанно прописало принципи роботи на покоління наперед, невтомно надиктовує журналісту – вислухайте обидві сторони конфлікту. Але хто визначає сторони?

Жодна редакційна політика не може проте прописати необхідність заглиблення у тему, вивчення історичного контексту, розуміння політичного середовища. Зате пункт про дві сторони стає золотим стандартом. Саме його кинулись виконувати західні видання (та що вже казати, навіть українські), пишучи про початок війни на Донбасі і ставлячи президента України на один рівень із Захарченком (царство йому небесне). Легітимний президент, обраний на загальних виборах, опиняється на одному рівні із самопроголошеним ватажком точно так як і професор із науковим званням опиняється на одному рівні із адміном групи руху проти щеплень у фейсбуці.

Пишучи про обмеження в’їзду чоловіків з російським громадянством на територію України, видання, орієнтуючись на золоте правило балансу сторін, не заглиблюються у міграційну політику чи події, що передували рішенню, а уважно заслуховують сторони. Причому тут важливо, аби сторони були максимально одна від одної віддалені, максимально емоційно навантажені – по одну сторону ми заслухаємо «упоротого» націоналіста без берегів, а по іншу – буде плакати жінка, до якої не пустять сина. Ось одна сторона війни – київська влада, а інша – а кого ж призначимо на роль іншої сторони? Давайте заслухаємо місцевих жителів, котрі впевнені, що їх обстрілює українська армія. Тільки встигай жонглювати сторонами. Тільки встигай готувати «сторони» для дебатів. І це відбувається не від умовної «проросійськості» видань, а від прагнення неупередженості, яке закінчується поверховим, драматизованим поглядом на об’єктивну реальність.

Редакційна політика, стандарти роботи видання, попри свою необхідність, не можуть прописати лише одного правила – принципу здорового глузду. Масова журналістика настільки боїться упереджених думок, що прагне їх не висловлювати зовсім.

Принцип незаангажованості та нейтральності дійшов до такої точки, що почав виглядати обернено.

Журналіст більше не дослідник, що намагається зрозуміти витоки й наслідки подій, і розповісти про них аудиторії. Журналіста просто більше немає. Він повинен тільки дати майданчик двом сторонам, а сам - випаруватись. Тепер він в ролі мовчазного асистента, що передає мікрофон у залі, але ніяк не може втекти від своїх упереджень, хай навіть заплющує очі, передаючи мікрофон наосліп. Хай навіть намагається не надто вслухатись в аргументи обох сторін, аби ненароком не піймати себе на упередженому погляді. Але виходу немає. Це прописування ролей сторін, ця свідома сліпота і глухота і є упередженістю.