Украинский язык в украинском ресторане. Возвращение за праздничный стол

Спеціально для Радіо.Свобода

Розмовляємо якось зі Святославом Вакарчуком і Миколою Княжицьким на терасі одного з київських ресторанів. Спілкування, зрозуміло, йде українською мовою. Офіціанти – професійні і ввічливі – розмовляють між собою неподалік в очікуванні, поки ми визначимося із замовленням. Спілкування, зрозуміло, йде українською мовою.

Але ось офіціант підходить до нас прийняти замовлення і ... звертається російською. Сторонньому спостерігачеві це може здатися дивним, навіть диким. Чому люди, які спілкуються між собою однією мовою, вважають за краще перейти для бесіди з клієнтом на іншу?

Тим більше, що офіціант чудово знає, хто такий Вакарчук, якщо не був на його концертах, то вже точно слухав пісні. І розуміє: рідна мова відвідувача – українська, а не російська. Як, втім, і рідна мова офіціанта. Тим більше, що офіціант – молодий хлопець, який, на відміну від нас, не застав часи ганебної русифікації, коли вважалося, що говорити українською мовою "у пристойному місці" просто соромно, що українська мова – це мова села, а не міста.

І, тим не менш, у цій побутовій інтермедії – вся історія України останніх століть. Свідчення того, до якого рівня імперія розвинула в українців комплекс національної неповноцінності, так, що навіть через десятиліття після її загибелі, я чую від молодих людей, які приїжджають до Києва зі східних регіонів країни, що говорити рідною для них українською мовою "не прийнято", що "засміють".

І я згадую про своїх однокласників, україномовних хлопців, які будь-що-будь намагалися "звільнитися" від мови своїх батьків, тільки щоб уславитися "городскімі". І про своїх колежанок по російському відділенню філологічного факультету університету в Дніпрі, красивих дівчат із українських сіл, які за будь-що бажали вивчитися на викладачів російської мови. Саме російської! Щоб уславитися "городскімі". Щоб викладати мову, якою розмовляло місто.

Злий чарівник біситься у кремлівських палатах

Саме тому 16 січня є таким важливим не тільки для української мови, він важливий для всієї України. Пасербицю, яка може хіба що мити тарілки на кухні, держава урочисто садовить за ошатний стіл. За міський стіл. І раптово виявляється, що ця падчерка – не падчерка ніяка, а рідна дочка, яка і була завжди городянкою, елегантною і вишуканою.

А злий чарівник, який намагався нашу "попелюшку" змусити прибиратися на чужій кухні, біситься від злості у своїх кремлівських палатах і розповідає світу про утиски "російськомовного населення", обмеження прав національних меншин, насильницьку українізацію та інші "українські злочини".

Тому що чарівник – не дурень. Він точно розуміє, що якщо українська мова стане своєю у великому місті, затвердиться як невід’ємна частина міської цивілізації, тоді ніяке повернення імперії вже не відбудеться.