Шлях до свободи
10 історичних подій, коли Україна відстояла незалежність
10 історичних подій, коли Україна відстояла незалежність
Кравчук, Кучма, Порошенко і Зеленський розповідають LIGA.net про головні виклики незалежності під час їх каденції
Сьогодні незалежній Україні - 29 років, з яких шість останніх країна захищається від Росії. Вторгнення росіян та окупація Криму стали головним викликом українській незалежності. Ця нічим не вмотивована війна росіян проти українців розірвала відносини Києва та Москви в буквальному сенсі. Відбувся цивілізаційний розлом - з прихильника відродження СРСР українець став прихильником НАТО та ЄС. І більше нічого спільного з Росією.
Цей спецпроект - про те, як Україна йшла до незалежності, захищала свій дім і право бути собою. У першій частині ми розповідаємо про десять найважчих моментів з історії незалежної України. У другій - даємо слово головним учасникам цих подій. Про найскладніші моменти за свою каденцію розповідають президенти Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Петро Порошенко та Володимир Зеленський.
Цей спецпроект - про те, як Україна йшла до незалежності, захищала свій дім і право бути собою. У першій частині ми розповідаємо про десять найважчих моментів з історії незалежної України. У другій - даємо слово головним учасникам цих подій. Про найскладніші моменти за свою каденцію розповідають президенти Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Петро Порошенко та Володимир Зеленський.
Частина перша
Незалежність України: топ-10 переламних моментів
1. Акт проголошення незалежності
"Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року", – такими словами починається документ, який дав незалежність Україні. Його чернетку у звичайному шкільному зошиті 23 серпня 1991 року писали два депутати: Левко Лук'яненко та Леонтій Сандуляк.
24 серпня текст Акту з трибуни Верховної Ради зачитав депутат Володимир Яворівський. Комуністи попросили про перерву на обговорення. У кімнаті для переговорів звучало дивне запитання: "А чим ми завинили перед Москвою, що повинні відділятися від неї?"
Але страх перед репресіями після ГКЧП зіграв вирішальну роль. О 18:00 на табло Ради висвітилася історична цифра: за - 346 депутатів. Комуністи дали голоси.
У грудні Акт окремо легалізували на референдумі: незалежність підтримали 90% українців. А ще за тиждень у Біловезькій пущі відбулася зустріч першого президента України Леоніда Кравчука, голови Верховної Ради Білорусі Шушкевича і президента Росії Бориса Єльцина. Її результатом стала констатація розпаду СРСР.
24 серпня текст Акту з трибуни Верховної Ради зачитав депутат Володимир Яворівський. Комуністи попросили про перерву на обговорення. У кімнаті для переговорів звучало дивне запитання: "А чим ми завинили перед Москвою, що повинні відділятися від неї?"
Але страх перед репресіями після ГКЧП зіграв вирішальну роль. О 18:00 на табло Ради висвітилася історична цифра: за - 346 депутатів. Комуністи дали голоси.
У грудні Акт окремо легалізували на референдумі: незалежність підтримали 90% українців. А ще за тиждень у Біловезькій пущі відбулася зустріч першого президента України Леоніда Кравчука, голови Верховної Ради Білорусі Шушкевича і президента Росії Бориса Єльцина. Її результатом стала констатація розпаду СРСР.
Левко Лук'яненко
Автор Акту проголошення незалежності України
(з останнього інтерв'ю для LIGA.net, жовтень 2017)
(з останнього інтерв'ю для LIGA.net, жовтень 2017)
– Внутрішні війни у партійній верхівці стали величезним благом для України: поки комуністи гризлися, вони нас не душили. У нас сил мало було, нас було б легко придавити. Заарештувати пару тисяч активістів - і все. Але їм було не до нас. Ось у цій атмосфері і з'явилася можливість проголосити незалежність.
Ми зібралися у Верховній Раді. Після ГКЧП комуністи боялися, що в Москві на них почнуться гоніння. Вони розуміли, що їм там кінець. Стали м'які, податливі. На цих зборах виступає один наш депутат, другий. Кажуть: поки комуністи розгублені, давайте приймати закони, які розширять наш суверенітет.
Тоді я піднявся і кажу: ні, давайте зробимо інакше. Проголосимо Україну незалежною державою, і тоді нам не доведеться хитрувати. Це сприйняли як одкровення. Якби мені не прийшло це в голову, може, ми би і далі ухвалювали закони УРСР, а не України.
Ми зібралися у Верховній Раді. Після ГКЧП комуністи боялися, що в Москві на них почнуться гоніння. Вони розуміли, що їм там кінець. Стали м'які, податливі. На цих зборах виступає один наш депутат, другий. Кажуть: поки комуністи розгублені, давайте приймати закони, які розширять наш суверенітет.
Тоді я піднявся і кажу: ні, давайте зробимо інакше. Проголосимо Україну незалежною державою, і тоді нам не доведеться хитрувати. Це сприйняли як одкровення. Якби мені не прийшло це в голову, може, ми би і далі ухвалювали закони УРСР, а не України.
2. Холодна війна за Крим
Відразу після здобуття незалежності між Україною та Росією розв'язалася холодна війна за розподіл Чорноморського флоту СРСР, яка переросла в першу (але безуспішну) спробу Кремля встановити контроль над українським півостровом.
Росіяни нахабно викрадали з Севастополя кораблі - як це було в 1991 році з крейсером "Адмірал Кузнєцов". Кілька разів Україна піднімала в небо винищувачі у відповідь на провокації на морі: росіяни обстрілювали наші кораблі по дорозі в Одесу.
З 1992 року офіцери ЧФ почали масово складати присягу на вірність Україні. Кремль був розлючений. Доходило до військових зіткнень. У Новоозерне після прийняття присяги офіцерами росіяни ввели бойову техніку. У Севастополі російська десантно-штурмова група захопила "непокірну" комендатуру. В озеро Донузлав увійшли два ракетні катери і два корвети - заблокували українські кораблі. За даними Історичної правди, наказ штабу флоту передбачав навіть взяти під контроль місцеву раду Євпаторії, але командир його не виконав.
"Офіцери самі організовували прийняття присяги на вірність народу України. Під диким тиском. Екіпаж на підйомі прапора зранку урочисто приймає присягу, а через дві години екіпажу вже немає. Він розформований, офіцери виведені зі списку частин Чорноморського флоту. І так було з кожним", - розповів LIGA.net колишній депутат Севастопольської міськради (1990-94), екс-командувач ВМС України Ігор Тенюх.
Починаючи з 1993 року, Кремль звинувачував Україну у спробах залишити за собою Чорноморський флот - і почав відкрито роздавати російські паспорти співробітникам ЧФ. На півострові з'явилися "кримські козаки" і кдбшні організації на кшталт Російського руху Криму. Зимою 1994 року вибори президента в Криму виграв затятий українофоб Юрій Мєшков - і в першу чергу закликав Росію включити півострів до свого складу.
22 травня 1994 року Україна ввела на територію Криму 60 000 військових Нацгвардії і прикордонних військ. До масштабної війни в 1994 році росіяни виявилися не готові. І вже у червні 1994 Україна і Росія домовилися про розподіл Чорноморського флоту.
У 1995 році Київ скасував посаду президента Криму, Мєшков втік до Москви.
Росіяни нахабно викрадали з Севастополя кораблі - як це було в 1991 році з крейсером "Адмірал Кузнєцов". Кілька разів Україна піднімала в небо винищувачі у відповідь на провокації на морі: росіяни обстрілювали наші кораблі по дорозі в Одесу.
З 1992 року офіцери ЧФ почали масово складати присягу на вірність Україні. Кремль був розлючений. Доходило до військових зіткнень. У Новоозерне після прийняття присяги офіцерами росіяни ввели бойову техніку. У Севастополі російська десантно-штурмова група захопила "непокірну" комендатуру. В озеро Донузлав увійшли два ракетні катери і два корвети - заблокували українські кораблі. За даними Історичної правди, наказ штабу флоту передбачав навіть взяти під контроль місцеву раду Євпаторії, але командир його не виконав.
"Офіцери самі організовували прийняття присяги на вірність народу України. Під диким тиском. Екіпаж на підйомі прапора зранку урочисто приймає присягу, а через дві години екіпажу вже немає. Він розформований, офіцери виведені зі списку частин Чорноморського флоту. І так було з кожним", - розповів LIGA.net колишній депутат Севастопольської міськради (1990-94), екс-командувач ВМС України Ігор Тенюх.
Починаючи з 1993 року, Кремль звинувачував Україну у спробах залишити за собою Чорноморський флот - і почав відкрито роздавати російські паспорти співробітникам ЧФ. На півострові з'явилися "кримські козаки" і кдбшні організації на кшталт Російського руху Криму. Зимою 1994 року вибори президента в Криму виграв затятий українофоб Юрій Мєшков - і в першу чергу закликав Росію включити півострів до свого складу.
22 травня 1994 року Україна ввела на територію Криму 60 000 військових Нацгвардії і прикордонних військ. До масштабної війни в 1994 році росіяни виявилися не готові. І вже у червні 1994 Україна і Росія домовилися про розподіл Чорноморського флоту.
У 1995 році Київ скасував посаду президента Криму, Мєшков втік до Москви.
3. Конфлікт за Тузлу
"Ніколи Росія не залишить Україні Керченську протоку. Досить того, що Крим сьогодні український ... Якщо треба, ми скинемо туди бомбу", - заявив 20 жовтня 2003 року про конфлікт за Тузлу тодішній глава Адміністрації Путіна - Олександр Волошин.
У вересні-2003 Росія почала будувати дамбу від Тамані (Краснодарський край) в сторону української Тузли, щоб приєднати її до РФ. Вся Тузла - це крихітна коса: довжиною 6,5 км і шириною 500 м. Цей клаптик землі був Кремлю ні до чого, але росіяни хотіли отримати контроль над Керченською протокою: чия Тузла, того і море.
Російські будівельники працювали в три зміни. За добу вони розвантажували понад 700 вантажівок, а дамба наближалася до Тузли на 150 метрів. Для залякування в територіальні води України під Керч увійшли російські бойові кораблі, а морська піхота ЧФ і десантники неподалік від Тамані розгорнули навчання з бойовою стрільбою.
Україна дала відсіч.
"Я тоді служив у Військово-морських силах і добре пам'ятаю, як кораблі виходили в море, як розгорталися сили бойового призначення. За наказом головнокомандувача ЗСУ, який з оперативною групою прибув до Криму, я вийшов на зв'язок з начальником штабу Чорноморського флоту - Татариновим" , - згадує в розмові з LIGA.net адмірал Військово-морських сил, у 2003 році - заступник начальника Генштабу ЗСУ Ігор Кабаненко.
Йому доручили запросити Татаринова до штабу ВМС: "Татаринов приїхав, і начальник Генштабу ЗСУ дуже жорстко провів розмову. Йому чітко оголосили: в разі нахабного порушення державного кордону України відкриє вогонь на ураження".
До моменту ультиматуму Керченський полк Нацгвардії вже розгорнув реактивні установки на бойових позиціях. Ракетні війська почали навчання, в небо підняли 17 Су-27 і МіГ-29. На острів відправили посилений контингент прикордонників.
Президент Кучма перервав візит до Латинської Америки і прибув до Керчі. Він демонстративно контролював спорудження прикордонний на Тузлі. Паралельно йшли переговори з Москвою по дипломатичних каналах, їх координував міністр закордонних справ Костянтин Грищенко. І, нарешті, 23 жовтня 2003 року Кучма провів прямі переговори з Путіним, після яких будівництво дамби було зупинено.
"У Росії були всі можливості відібрати Тузлу, - упевнений Кабаненко. - Це не відбулось тільки завдяки тому, що у військового командування були вичерпні директиви від політичного керівництва від самого початку розвитку кризи. І це вкрай важливий урок як в контексті подій зими-весни 2014 року, так і сьогодні".
Це була друга репетиція росіянами окупації Криму. Сьогодні на Тузлі стоять опори Керченського моста, побудованого Росією: цей острів, як і Крим, окупований.
У вересні-2003 Росія почала будувати дамбу від Тамані (Краснодарський край) в сторону української Тузли, щоб приєднати її до РФ. Вся Тузла - це крихітна коса: довжиною 6,5 км і шириною 500 м. Цей клаптик землі був Кремлю ні до чого, але росіяни хотіли отримати контроль над Керченською протокою: чия Тузла, того і море.
Російські будівельники працювали в три зміни. За добу вони розвантажували понад 700 вантажівок, а дамба наближалася до Тузли на 150 метрів. Для залякування в територіальні води України під Керч увійшли російські бойові кораблі, а морська піхота ЧФ і десантники неподалік від Тамані розгорнули навчання з бойовою стрільбою.
Україна дала відсіч.
"Я тоді служив у Військово-морських силах і добре пам'ятаю, як кораблі виходили в море, як розгорталися сили бойового призначення. За наказом головнокомандувача ЗСУ, який з оперативною групою прибув до Криму, я вийшов на зв'язок з начальником штабу Чорноморського флоту - Татариновим" , - згадує в розмові з LIGA.net адмірал Військово-морських сил, у 2003 році - заступник начальника Генштабу ЗСУ Ігор Кабаненко.
Йому доручили запросити Татаринова до штабу ВМС: "Татаринов приїхав, і начальник Генштабу ЗСУ дуже жорстко провів розмову. Йому чітко оголосили: в разі нахабного порушення державного кордону України відкриє вогонь на ураження".
До моменту ультиматуму Керченський полк Нацгвардії вже розгорнув реактивні установки на бойових позиціях. Ракетні війська почали навчання, в небо підняли 17 Су-27 і МіГ-29. На острів відправили посилений контингент прикордонників.
Президент Кучма перервав візит до Латинської Америки і прибув до Керчі. Він демонстративно контролював спорудження прикордонний на Тузлі. Паралельно йшли переговори з Москвою по дипломатичних каналах, їх координував міністр закордонних справ Костянтин Грищенко. І, нарешті, 23 жовтня 2003 року Кучма провів прямі переговори з Путіним, після яких будівництво дамби було зупинено.
"У Росії були всі можливості відібрати Тузлу, - упевнений Кабаненко. - Це не відбулось тільки завдяки тому, що у військового командування були вичерпні директиви від політичного керівництва від самого початку розвитку кризи. І це вкрай важливий урок як в контексті подій зими-весни 2014 року, так і сьогодні".
Це була друга репетиція росіянами окупації Криму. Сьогодні на Тузлі стоять опори Керченського моста, побудованого Росією: цей острів, як і Крим, окупований.
4. Помаранчева революція
Україна ризикувала отримати проросійського Януковича в президенти ще в 2004 році. Про те, яка увага приділялась українському напрямку, свідчить безпрецедентна кількість зустрічей Путіна і Кучми в рік перед виборами - мінімум 13.
На гастролях в Україні російські зірки агітували за Януковича, а в Москві з'явилися білборди з його зображенням. 9 жовтня, після день народження Путіна до Росії приїхали Кучма з Януковичем-прем'єром, і той був розміщений з ним по праву руку.
Перший тур виборів президента був призначений на 31 жовтня. А з 26 по 28 жовтня, три дні поспіль, Путін провів у Києві: під незгасаючий акомпанемент всіх телеканалів і так відпрацювавши на користь Януковича, ніби цим кандидатом був він сам.
Помаранчевий Майдан став страшною образою для Кремля. Янукович так і не зміг конвертувати зусилля Путіна в перемогу. Кучма категорично відмовився застосовувати силу до учасників протестів, хоча Путін чекав від нього на це. До вирішення конфлікту були залучені західні посередники, Кремль відсунули в бік.
"Помаранчева революція показала здатність України до самостійного, а не за вказівкою з Росії, створення політичної історії. Я оцінюю Майдан-2004 як величезний етап в двох вимірах: по-перше, це був перший реальний крок до реальної незалежності від Росії, і по- друге, це різкий розворот на Захід. І він фактично зараз тільки завершується ", - розповів LIGA.net колишній народний депутат Тарас Стецьків.
2 грудня Кучма в останній раз злітав в Москву як президент, але зустріч із Путіним була гранично коротка, вони навіть не покидали приміщення аеропорту Внуково-2. Обговорювати було вже нічого. Україна-2004 відстояла політичну незалежність, а Москва розцінила перемогу Ющенка як виклик її впливу на Україну.
На гастролях в Україні російські зірки агітували за Януковича, а в Москві з'явилися білборди з його зображенням. 9 жовтня, після день народження Путіна до Росії приїхали Кучма з Януковичем-прем'єром, і той був розміщений з ним по праву руку.
Перший тур виборів президента був призначений на 31 жовтня. А з 26 по 28 жовтня, три дні поспіль, Путін провів у Києві: під незгасаючий акомпанемент всіх телеканалів і так відпрацювавши на користь Януковича, ніби цим кандидатом був він сам.
Помаранчевий Майдан став страшною образою для Кремля. Янукович так і не зміг конвертувати зусилля Путіна в перемогу. Кучма категорично відмовився застосовувати силу до учасників протестів, хоча Путін чекав від нього на це. До вирішення конфлікту були залучені західні посередники, Кремль відсунули в бік.
"Помаранчева революція показала здатність України до самостійного, а не за вказівкою з Росії, створення політичної історії. Я оцінюю Майдан-2004 як величезний етап в двох вимірах: по-перше, це був перший реальний крок до реальної незалежності від Росії, і по- друге, це різкий розворот на Захід. І він фактично зараз тільки завершується ", - розповів LIGA.net колишній народний депутат Тарас Стецьків.
2 грудня Кучма в останній раз злітав в Москву як президент, але зустріч із Путіним була гранично коротка, вони навіть не покидали приміщення аеропорту Внуково-2. Обговорювати було вже нічого. Україна-2004 відстояла політичну незалежність, а Москва розцінила перемогу Ющенка як виклик її впливу на Україну.
5. Курс на НАТО
"НАТО та українська незалежність - це синоніми", - заявив під час візиту в США в 2009 році третій президент Віктор Ющенко. У 2005 році своїм указом він відновив у Військовій доктрині України положення про вступ до НАТО, яке прибрав звідти Кучма. А міністри закордонних справ країн НАТО зустрілися у Вільнюсі і оголосили про новий рівень відносин - сторони перейшли до "інтенсивного діалогу".
У 2008 році саміт в Бухаресті вирішив, що Україна в майбутньому стане членом Альянсу. Це був новий, підкреслено прозахідний курс України. За інформацією російської газети Коммерсант, на тому ж саміті Путін сказав президенту США Бушу, що "Україна - навіть не держава", і натякнув: у разі вступу України до НАТО Росія може почати вторгнення до Криму і Східну Україну.
"Тема вступу України в НАТО за часів Ющенка стала для Кремля червоною ганчіркою", - підтвердив LIGA.net колишній міністр закордонних справ (2007-2009) Володимир Огризко.
Росіяни досить спокійно реагували, поки рух України до НАТО проходив у форматі багатовекторної політики Кучми. Але за часів президента Ющенка перехід став занадто очевидним, каже Огризко: "У 2008 році я привіз до Брюсселя лист генсеку НАТО про бажання приєднатися до ПДЧ (план дій щодо членства). Це розцінили як реальний крок геть від Москви. Вони зрозуміли: Україна - йде геть. І терміново почали роботу на два фронти: дискредитація України на Заході і активізація п'ятої колони всередині країни".
З приходом Януковича євроатлантичні прагнення України були заморожені. Тільки в 2019 році Верховна Рада змінила Конституцію, позначивши стратегічний курс на повноправне членство в Європейському Союзі і НАТО. До цього моменту більшість українців підтримують цей курс згідно із соціологічними опитуваннями.
У 2008 році саміт в Бухаресті вирішив, що Україна в майбутньому стане членом Альянсу. Це був новий, підкреслено прозахідний курс України. За інформацією російської газети Коммерсант, на тому ж саміті Путін сказав президенту США Бушу, що "Україна - навіть не держава", і натякнув: у разі вступу України до НАТО Росія може почати вторгнення до Криму і Східну Україну.
"Тема вступу України в НАТО за часів Ющенка стала для Кремля червоною ганчіркою", - підтвердив LIGA.net колишній міністр закордонних справ (2007-2009) Володимир Огризко.
Росіяни досить спокійно реагували, поки рух України до НАТО проходив у форматі багатовекторної політики Кучми. Але за часів президента Ющенка перехід став занадто очевидним, каже Огризко: "У 2008 році я привіз до Брюсселя лист генсеку НАТО про бажання приєднатися до ПДЧ (план дій щодо членства). Це розцінили як реальний крок геть від Москви. Вони зрозуміли: Україна - йде геть. І терміново почали роботу на два фронти: дискредитація України на Заході і активізація п'ятої колони всередині країни".
З приходом Януковича євроатлантичні прагнення України були заморожені. Тільки в 2019 році Верховна Рада змінила Конституцію, позначивши стратегічний курс на повноправне членство в Європейському Союзі і НАТО. До цього моменту більшість українців підтримують цей курс згідно із соціологічними опитуваннями.
6. Революція гідності
Восени 2013 року Янукович остаточно здав країну під Росію. Його Кабмін, очолюваний Азаровим, за кілька днів до Вільнюського саміту зупинив підписання асоціації між Україною та ЄС. Цьому передували кілька візитів Януковича до Путіна в Москву і Сочі, де російський президент використовував силу батога і пряника: з одного боку - погрожував, а з іншого - підкупив кредитом в $ 3млрд (гроші, які зникли разом з Януковичем).
У листопаді 2013 студенти першими включилися в акції протестів проти призупинення євроінтеграції України. Вони влаштовували величезні піші колони до Майдану і відкрито боролися з адміністраціями вузів, які погрожували їм відрахуванням. І саме вони придумали більшість кричалок, які згодом стали популярними: "Майдан - не каток, Україна - не совок", "Хто не скаче - той москаль", "Чорні брови - карі очі, я до Путіна не хочу". Слідом за киянами страйки оголосили студенти з інших міст.
В ніч з 29 на 30 листопада 2013 року "Беркут" жорстоко розігнав євромайдан, побивши протестуючих студентів. Ця подія стала каталізатором Революції гідності.
Свавілля співробітників міліції вивело на вулиці сотні тисяч українців. 1 грудня в Києві відбулося півмільйонне віче: учасники протесту заблокували Майдан, Хрещатик, зайняли КМДА. Біля Адміністрації президента на Банковій стався новий силовий розгін учасників Євромайдану. Протистояння закінчилося тільки в лютому - коли силовики відкрили вогонь по протестуючих, а потім Янукович і його оточення втекли з України.
Минулого року на слуханнях в американському Сенаті спецпредставник США з питань України Курт Волкер констатував, що після Революції гідності будь-які спроби Кремля повернути Україну під свій вплив, зробити її частиною "російської імперії", не матимуть успіху. Цього вже ніколи не буде, бо цього не захоче український народ.
У листопаді 2013 студенти першими включилися в акції протестів проти призупинення євроінтеграції України. Вони влаштовували величезні піші колони до Майдану і відкрито боролися з адміністраціями вузів, які погрожували їм відрахуванням. І саме вони придумали більшість кричалок, які згодом стали популярними: "Майдан - не каток, Україна - не совок", "Хто не скаче - той москаль", "Чорні брови - карі очі, я до Путіна не хочу". Слідом за киянами страйки оголосили студенти з інших міст.
В ніч з 29 на 30 листопада 2013 року "Беркут" жорстоко розігнав євромайдан, побивши протестуючих студентів. Ця подія стала каталізатором Революції гідності.
Свавілля співробітників міліції вивело на вулиці сотні тисяч українців. 1 грудня в Києві відбулося півмільйонне віче: учасники протесту заблокували Майдан, Хрещатик, зайняли КМДА. Біля Адміністрації президента на Банковій стався новий силовий розгін учасників Євромайдану. Протистояння закінчилося тільки в лютому - коли силовики відкрили вогонь по протестуючих, а потім Янукович і його оточення втекли з України.
Минулого року на слуханнях в американському Сенаті спецпредставник США з питань України Курт Волкер констатував, що після Революції гідності будь-які спроби Кремля повернути Україну під свій вплив, зробити її частиною "російської імперії", не матимуть успіху. Цього вже ніколи не буде, бо цього не захоче український народ.
7. Окупація Криму та Донбасу
Поки "Беркут" розстрілював людей на Майдані, Путін запустив план з окупації України. Для легімітізаціі присутності російських військ в Україні Кремль використовував Януковича, який написав Путіну листа із закликом ввести війська.
За оцінкою екс-секретаря РНБО Олександра Турчинова, 20 лютого почалася прихована фаза захоплення Криму - там один за іншим приземлялися літаки РФ із "зеленими чоловічками", 27 лютого - відкрита фаза. Паралельно армія Росії вишикувалася на кордоні з Україною. Кремль планував почати вторгнення на материкову частину України, взяти під контроль південь і схід, встановити контроль над Києвом.
Україна не змогла вчасно й адекватно відповісти на ці загрози. Зі співробітників СБУ в Криму 90% зрадили Україну. У міліції - практично всі. У Збройних силах - понад 70%.
За статистикою боєготовності ЗСУ, на момент початку війни з Росією зі 117 з'єднань і частин були повністю готові тільки 56, частково - 11. А за всіма канонами військового мистецтва Збройні сили можуть виконувати завдання за готовності не менше 70%.
На півдні і сході країни почалася "русская весна" - проросійські організації та гастролери з Росії намагалися захопити державні установи, але терпіли провал за провалом. Українці не віддавали свої міста в руки росіян. Навіть в Донецьку і Луганську проходили масові мітинги, учасників яких пізніше знаходили убитими.
"Нас врятували добровольці. Армія планомірно знищувалася. Про яку, до біса, боєздатність ви говорите?" - питав на суді по Януковичу заступник секретаря РНБО Михайло Коваль, який з березня 2014 року було в.о. міністра оборони.
16 березня 2014 року окупаційна влада провела в Криму фейкове опитування громадян, на підставі якого оголосила півострів своїм. А на Донбасі почався "парад сепаратистів" за підтримки російських ФСБшників і зелених чоловічків. Росія наполегливо відхрещувалась від військових дій, прикриваючись традиційним "настамнет".
23-24 серпня 2014 року в Україну відкрито, - а не під покровом ночі, як зазвичай, - вторглася регулярна російська армія, що призвело до утворення Іловайського оточення і запеклих боїв на Донбасі з найбільшими втратами особового складу і техніки сил АТО за час війни. Іловайськ, Дебальцеве, бої за Донецький аеропорт - похмура, але героїчна частина історії України.
"Якби не було прямої агресії Російської Федерації - війна на Донбасі закінчилася б якщо не за дні, то за тижні", - говорив в інтерв'ю LIGA.net секретар РНБО (2014-2019) Олександр Турчинов. Але Росія поки має потужний ресурс, який використовує у війні проти України. Тому звільнення окупованих територій - на превеликий жаль - не бліцкриг. Це важкий і тривалий процес.
Війна на Донбасі триває вже сьомий рік.
За оцінкою екс-секретаря РНБО Олександра Турчинова, 20 лютого почалася прихована фаза захоплення Криму - там один за іншим приземлялися літаки РФ із "зеленими чоловічками", 27 лютого - відкрита фаза. Паралельно армія Росії вишикувалася на кордоні з Україною. Кремль планував почати вторгнення на материкову частину України, взяти під контроль південь і схід, встановити контроль над Києвом.
Україна не змогла вчасно й адекватно відповісти на ці загрози. Зі співробітників СБУ в Криму 90% зрадили Україну. У міліції - практично всі. У Збройних силах - понад 70%.
За статистикою боєготовності ЗСУ, на момент початку війни з Росією зі 117 з'єднань і частин були повністю готові тільки 56, частково - 11. А за всіма канонами військового мистецтва Збройні сили можуть виконувати завдання за готовності не менше 70%.
На півдні і сході країни почалася "русская весна" - проросійські організації та гастролери з Росії намагалися захопити державні установи, але терпіли провал за провалом. Українці не віддавали свої міста в руки росіян. Навіть в Донецьку і Луганську проходили масові мітинги, учасників яких пізніше знаходили убитими.
"Нас врятували добровольці. Армія планомірно знищувалася. Про яку, до біса, боєздатність ви говорите?" - питав на суді по Януковичу заступник секретаря РНБО Михайло Коваль, який з березня 2014 року було в.о. міністра оборони.
16 березня 2014 року окупаційна влада провела в Криму фейкове опитування громадян, на підставі якого оголосила півострів своїм. А на Донбасі почався "парад сепаратистів" за підтримки російських ФСБшників і зелених чоловічків. Росія наполегливо відхрещувалась від військових дій, прикриваючись традиційним "настамнет".
23-24 серпня 2014 року в Україну відкрито, - а не під покровом ночі, як зазвичай, - вторглася регулярна російська армія, що призвело до утворення Іловайського оточення і запеклих боїв на Донбасі з найбільшими втратами особового складу і техніки сил АТО за час війни. Іловайськ, Дебальцеве, бої за Донецький аеропорт - похмура, але героїчна частина історії України.
"Якби не було прямої агресії Російської Федерації - війна на Донбасі закінчилася б якщо не за дні, то за тижні", - говорив в інтерв'ю LIGA.net секретар РНБО (2014-2019) Олександр Турчинов. Але Росія поки має потужний ресурс, який використовує у війні проти України. Тому звільнення окупованих територій - на превеликий жаль - не бліцкриг. Це важкий і тривалий процес.
Війна на Донбасі триває вже сьомий рік.
8. Декомунізація
1 грудня 2013 року учасники Революції гідності стихійно повалили перший пам'ятник Леніну - в Києві на Бесарабці. Це викликало ленінопад по всій Україні.
До кінця 2016 року Україна майже позбулася символів тоталітаризму - це стало частиною державної політики. До таких символів віднесли всі назви і пам'ятники, пов'язані з Леніним, Сталіним і комунізмом. Перейменовані майже 52 000 вулиць, скверів і міст, знесені 2389 пам'ятників і знаків, в тому числі 1320 - Леніну. Поступово прибиралися і дрібні символи радянської епохи - серпи, молоти, зірки з будівель.
Найбільшим об'єктом, перейменованим в Україні, став Дніпропетровськ. Прибравши з назви облцентру другу частину в честь партійного діяча часів СРСР Григорія Петровського, Верховна Рада скоротила назву міста до лаконічного Дніпра.
Пізніше декомунізація торкнулася і об'єктів, які були названі в честь Росії. Московський проспект в Києві став проспектом Бандери, Московський міст - Північним мостом, вулиця Російська отримала ім'я загиблого на Донбасі українського бійця Юрія Литвинського, провулок Панфіловців (де розташований консульський відділ посольства Росії в Києві) став провулком Добровольчих батальйонів.
"Радянська свідомість - сприятливе поле для реалізації агресії. А декомунізація скорочує це поле. Робить нас сильнішими. Дозволяє нам чітко позиціонувати, чим ми відрізняємося від Росії", - так LIGA.net пояснював мету декомунізації її ідеолог, голова Інституту нацпам'яті (2014-2019 ) Володимир В'ятрович.
За його словами, саме те, що в Україні залишилися острівці "совка", і дозволило Путіну в 2014 році реалізувати агресію проти України. "Тому декомунізація - це питання національної безпеки. Чим менше буде носіїв радянської ідентичності, тим менше буде можливостей у Путіна в Україна ", - вважає В'ятрович.
До кінця 2016 року Україна майже позбулася символів тоталітаризму - це стало частиною державної політики. До таких символів віднесли всі назви і пам'ятники, пов'язані з Леніним, Сталіним і комунізмом. Перейменовані майже 52 000 вулиць, скверів і міст, знесені 2389 пам'ятників і знаків, в тому числі 1320 - Леніну. Поступово прибиралися і дрібні символи радянської епохи - серпи, молоти, зірки з будівель.
Найбільшим об'єктом, перейменованим в Україні, став Дніпропетровськ. Прибравши з назви облцентру другу частину в честь партійного діяча часів СРСР Григорія Петровського, Верховна Рада скоротила назву міста до лаконічного Дніпра.
Пізніше декомунізація торкнулася і об'єктів, які були названі в честь Росії. Московський проспект в Києві став проспектом Бандери, Московський міст - Північним мостом, вулиця Російська отримала ім'я загиблого на Донбасі українського бійця Юрія Литвинського, провулок Панфіловців (де розташований консульський відділ посольства Росії в Києві) став провулком Добровольчих батальйонів.
"Радянська свідомість - сприятливе поле для реалізації агресії. А декомунізація скорочує це поле. Робить нас сильнішими. Дозволяє нам чітко позиціонувати, чим ми відрізняємося від Росії", - так LIGA.net пояснював мету декомунізації її ідеолог, голова Інституту нацпам'яті (2014-2019 ) Володимир В'ятрович.
За його словами, саме те, що в Україні залишилися острівці "совка", і дозволило Путіну в 2014 році реалізувати агресію проти України. "Тому декомунізація - це питання національної безпеки. Чим менше буде носіїв радянської ідентичності, тим менше буде можливостей у Путіна в Україна ", - вважає В'ятрович.
9. Асоціація з Євросоюзом
І більше жодних митних союзів з окупантом. Політичну частину угоди про асоціацію з ЄС Україна підписала 21 березня 2014 року, економічну - 27 червня 2014 року. Через тиск Москви, в рамках тристоронніх переговорів Україна - ЄС - Росія сторони відклали створення зони вільної торгівлі до 2016 року, але Україна отримала преференцію - скасування мит на українські товари в країнах ЄС.
Угода про асоціацію з ЄС набула чинності з 1 вересня 2017 року.
За перше півріччя 2017 року зовнішня торгівля товарами і послугами України з країнами ЄС зросла на 22%. Майже 40% української торгівлі зараз припадає на Європейський Союз, тоді як на Росію після початку війни - близько 10%. Москва ввела санкції проти України, заблокувала магістральні дорожні і залізничні торгові шляхи, намагаючись обвалити Україну економічним тиском.
З 2016 року між Україною та країнами ЄС діє безвізовий режим, яким вже скористалися мільйони українців - для подорожей, роботи та навчання.
Угода про асоціацію з ЄС набула чинності з 1 вересня 2017 року.
За перше півріччя 2017 року зовнішня торгівля товарами і послугами України з країнами ЄС зросла на 22%. Майже 40% української торгівлі зараз припадає на Європейський Союз, тоді як на Росію після початку війни - близько 10%. Москва ввела санкції проти України, заблокувала магістральні дорожні і залізничні торгові шляхи, намагаючись обвалити Україну економічним тиском.
З 2016 року між Україною та країнами ЄС діє безвізовий режим, яким вже скористалися мільйони українців - для подорожей, роботи та навчання.
10. Томос
Перша спроба отримати томос була зроблена 11 років тому президентом Ющенко, але ще на старті її зірвав російський патріарх Алексій II. У 2018 році українська церква повернулася до порядку денного на Фанарі (Вселенський константинопольський патріархат) вже з подачі президента Порошенко. На п'ятий рік війни з Росією всі чинники зійшлися: і всередині країни, і на геополітичній арені. В першу чергу, це падіння довіри українців до Московського патріархату і спроби РПЦ перетягнути ковдру зі Вселенського патріархату на себе.
У квітні Порошенко, Рада і духовники звернулися до глави Фанара Варфоломія з проханням дати автокефалію українській церкві. РПЦ і структури УПЦ МП намагалися перешкодити цьому. На Фанар їздила делегація УПЦ МП зі своїм спонсором Вадимом Новинським. Потім - голова РПЦ Кирило, який намагався переконати Варфоломія, що "Україна є частиною земель російської церкви". Коли все це не спрацювало, РПЦ оголосила про розрив відносин з Константинополем. І навіть пригрозила релігійним кровопролиттям в Україні.
Події розвивалися стрімко. У грудні в Софії Київській відбувся собор, який обрав предстоятеля церкви. Собор об'єднав українські церкви, на нього прибули також двоє митрополитів промосковської УПЦ МП. Главою автокефальної української церкви став молодий митрополит Єпіфаній. 5 січня 2019 року в Константинополі патріарх Варфоломій підписав томос.
"Жодна з московських розробок проти церкви не спрацювала", - згадує Ростислав Павленко, який в команді Порошенка відповідав за переговори по Томосу. Росія втратила на українську церкву будь-який вплив. Це схоже на Акт про незалежність 1991 року. Зараз територія України в міжнародно визнаних кордонах є канонічною територією ПЦУ, і у Росії тут немає жодних прав.
Взимку 2020 року РПЦ хотіла провести зустріч православних церков в йорданському Аммані, щоб підняти на ньому питання "церковного розколу", зірвати процес визнання ПЦУ і оскаржити першість Вселенського патріархату. Але Москва переоцінила свій вплив на православний світ: найбільші церкви відмовилися легалізувати плани РПЦ.
У квітні Порошенко, Рада і духовники звернулися до глави Фанара Варфоломія з проханням дати автокефалію українській церкві. РПЦ і структури УПЦ МП намагалися перешкодити цьому. На Фанар їздила делегація УПЦ МП зі своїм спонсором Вадимом Новинським. Потім - голова РПЦ Кирило, який намагався переконати Варфоломія, що "Україна є частиною земель російської церкви". Коли все це не спрацювало, РПЦ оголосила про розрив відносин з Константинополем. І навіть пригрозила релігійним кровопролиттям в Україні.
Події розвивалися стрімко. У грудні в Софії Київській відбувся собор, який обрав предстоятеля церкви. Собор об'єднав українські церкви, на нього прибули також двоє митрополитів промосковської УПЦ МП. Главою автокефальної української церкви став молодий митрополит Єпіфаній. 5 січня 2019 року в Константинополі патріарх Варфоломій підписав томос.
"Жодна з московських розробок проти церкви не спрацювала", - згадує Ростислав Павленко, який в команді Порошенка відповідав за переговори по Томосу. Росія втратила на українську церкву будь-який вплив. Це схоже на Акт про незалежність 1991 року. Зараз територія України в міжнародно визнаних кордонах є канонічною територією ПЦУ, і у Росії тут немає жодних прав.
Взимку 2020 року РПЦ хотіла провести зустріч православних церков в йорданському Аммані, щоб підняти на ньому питання "церковного розколу", зірвати процес визнання ПЦУ і оскаржити першість Вселенського патріархату. Але Москва переоцінила свій вплив на православний світ: найбільші церкви відмовилися легалізувати плани РПЦ.
Частина друга
Точка неповернення. Кравчук, Кучма, Порошенко, Зеленський – про найбільш складне
Ми попросили українських президентів визначити найскладніший для незалежності України момент за час їх каденції. З нами погодилися поговорити Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Петро Порошенко та Володимир Зеленський. Віктор Ющенко часу так і не знайшов. Ось як президенти бачать переламні моменти за час своєї каденції.
Леонід Кравчук
"До Києва за дорученням ГКЧП приїхав генерал армії Варенников. Він сказав: якщо ви не захочете, то ми надзвичайний стан введемо самі, без вас. Це була пряма загроза"
Я був головою Верховної Ради, - не знаю, це можна рахувати в каденцію? Тому що найскладніше для мене було, коли в Москві відбулося ГКЧП. І до Києва за дорученням ГКЧП приїхав генерал армії Варенников. Я прийшов в Раду, а вся приймальна була забита генералами. Просто забита: я не міг пройти до свого кабінету.
Варенников приїхав з однією метою, і відразу її оголосив: ввести в Україні надзвичайний стан і офіційно підтримати ГКЧП. Він сказав: якщо ви не захочете, то ми надзвичайний стан введемо самі, без вас. Це була пряма загроза.
Я знав, що якщо введуть надзвичайний стан, то силові структури зможуть діяти не за законом, а поза законом. Тому відповів московським генералам: знаєте, ми не можемо піти на це, і взагалі - зараз літо, всі у відпустках, зібрати депутатів я не зможу. Так що вимоги ГКЧП ми виконувати не будемо. Ми не бачимо ніяких документів, а повідомлення по радіо - це не документ і не привід збирати Раду.
Ось цю позицію було відстояти дуже складно. Ми ризикували зупинитися ще на дорозі до незалежності. Вони хотіли розвернути Україну назад. Це було завдання ГКЧП - розвернути Україну, усунути Горбачова, взяти владу в свої руки і повернути СРСР.
А взагалі, таких речей було - пальців на руці не вистачить порахувати. І складне засідання Ради, коли приймали Акт про незалежність. І розподіл Чорноморського флоту. Колосальна криза в Молдові, коли через Україну рухалася величезна російська армія, більше 100 000 чоловік. Вони могли зупинитися в будь-який час.
Але сама пряма загроза - вимога ввести НС в Україні. Ми тоді вистояли.
Україна отримала незалежність тільки завдяки українському народові. Якщо б 1 грудня 1991 року український народ не проголосував на референдумі за Акт про незалежність України, ми б - я впевнений в цьому - не витримали тиску з усіх боків. У тому числі і за межами України. Коли я приїхав до Біловезької пущі, там задавали дуже складні питання. А може, ми не будемо ліквідувати СРСР, а переформатуємо його в нову федерацію? - говорив Горбачов. Але я відповів: я не можу це обговорювати, тому що народ проголосував за незалежність.
Варенников приїхав з однією метою, і відразу її оголосив: ввести в Україні надзвичайний стан і офіційно підтримати ГКЧП. Він сказав: якщо ви не захочете, то ми надзвичайний стан введемо самі, без вас. Це була пряма загроза.
Я знав, що якщо введуть надзвичайний стан, то силові структури зможуть діяти не за законом, а поза законом. Тому відповів московським генералам: знаєте, ми не можемо піти на це, і взагалі - зараз літо, всі у відпустках, зібрати депутатів я не зможу. Так що вимоги ГКЧП ми виконувати не будемо. Ми не бачимо ніяких документів, а повідомлення по радіо - це не документ і не привід збирати Раду.
Ось цю позицію було відстояти дуже складно. Ми ризикували зупинитися ще на дорозі до незалежності. Вони хотіли розвернути Україну назад. Це було завдання ГКЧП - розвернути Україну, усунути Горбачова, взяти владу в свої руки і повернути СРСР.
А взагалі, таких речей було - пальців на руці не вистачить порахувати. І складне засідання Ради, коли приймали Акт про незалежність. І розподіл Чорноморського флоту. Колосальна криза в Молдові, коли через Україну рухалася величезна російська армія, більше 100 000 чоловік. Вони могли зупинитися в будь-який час.
Але сама пряма загроза - вимога ввести НС в Україні. Ми тоді вистояли.
Україна отримала незалежність тільки завдяки українському народові. Якщо б 1 грудня 1991 року український народ не проголосував на референдумі за Акт про незалежність України, ми б - я впевнений в цьому - не витримали тиску з усіх боків. У тому числі і за межами України. Коли я приїхав до Біловезької пущі, там задавали дуже складні питання. А може, ми не будемо ліквідувати СРСР, а переформатуємо його в нову федерацію? - говорив Горбачов. Але я відповів: я не можу це обговорювати, тому що народ проголосував за незалежність.
ПРЕЗИДЕНТ ЛЕОНІД КРАВЧУК. Я ж був головою Верховної Ради, - не знаю, це можна рахувати в каденцію? Тому що найскладніше для мене було, коли в Москві відбулося ГКЧП. І до Києва за дорученням ГКЧП приїхав генерал армії Варенников. Я прийшов в Раду, а вся приймальна була забита генералами. Просто забита: я не міг пройти до свого кабінету.
Варенников приїхав з однією метою, і відразу її оголосив: ввести в Україні надзвичайний стан і офіційно підтримати ГКЧП. Він сказав: якщо ви не захочете, то ми надзвичайний стан введемо самі, без вас. Це була пряма загроза.
Я знав, що якщо введуть надзвичайний стан, то силові структури зможуть діяти не за законом, а поза законом. Тому відповів московським генералам: знаєте, ми не можемо піти на це, і взагалі - зараз літо, всі у відпустках, зібрати депутатів я не зможу. Так що вимоги ГКЧП ми виконувати не будемо. Ми не бачимо ніяких документів, а повідомлення по радіо - це не документ і не привід збирати Раду.
Ось цю позицію було відстояти дуже складно. Ми ризикували зупинитися ще на дорозі до незалежності. Вони хотіли розвернути Україну назад. Це було завдання ГКЧП - розвернути Україну, усунути Горбачова, взяти владу в свої руки і повернути СРСР.
А взагалі, таких речей було - пальців на руці не вистачить порахувати. І складне засідання Ради, коли приймали Акт про незалежність. І розподіл Чорноморського флоту. Колосальна криза в Молдові, коли через Україну рухалася величезна російська армія, більше 100 000 чоловік. Вони могли зупинитися в будь-який час.
Але сама пряма загроза - вимога ввести НС в Україні. Ми тоді вистояли.
Україна отримала незалежність тільки завдяки українському народові. Якщо б 1 грудня 1991 року український народ не проголосував на референдумі за Акт про незалежність України, ми б - я впевнений в цьому - не витримали тиску з усіх боків. У тому числі і за межами України. Коли я приїхав до Біловезької пущі, там задавали дуже складні питання. А може, ми не будемо ліквідувати СРСР, а переформатуємо його в нову федерацію? - говорив Горбачов. Але я відповів: я не можу це обговорювати, тому що народ проголосував за незалежність.
Варенников приїхав з однією метою, і відразу її оголосив: ввести в Україні надзвичайний стан і офіційно підтримати ГКЧП. Він сказав: якщо ви не захочете, то ми надзвичайний стан введемо самі, без вас. Це була пряма загроза.
Я знав, що якщо введуть надзвичайний стан, то силові структури зможуть діяти не за законом, а поза законом. Тому відповів московським генералам: знаєте, ми не можемо піти на це, і взагалі - зараз літо, всі у відпустках, зібрати депутатів я не зможу. Так що вимоги ГКЧП ми виконувати не будемо. Ми не бачимо ніяких документів, а повідомлення по радіо - це не документ і не привід збирати Раду.
Ось цю позицію було відстояти дуже складно. Ми ризикували зупинитися ще на дорозі до незалежності. Вони хотіли розвернути Україну назад. Це було завдання ГКЧП - розвернути Україну, усунути Горбачова, взяти владу в свої руки і повернути СРСР.
А взагалі, таких речей було - пальців на руці не вистачить порахувати. І складне засідання Ради, коли приймали Акт про незалежність. І розподіл Чорноморського флоту. Колосальна криза в Молдові, коли через Україну рухалася величезна російська армія, більше 100 000 чоловік. Вони могли зупинитися в будь-який час.
Але сама пряма загроза - вимога ввести НС в Україні. Ми тоді вистояли.
Україна отримала незалежність тільки завдяки українському народові. Якщо б 1 грудня 1991 року український народ не проголосував на референдумі за Акт про незалежність України, ми б - я впевнений в цьому - не витримали тиску з усіх боків. У тому числі і за межами України. Коли я приїхав до Біловезької пущі, там задавали дуже складні питання. А може, ми не будемо ліквідувати СРСР, а переформатуємо його в нову федерацію? - говорив Горбачов. Але я відповів: я не можу це обговорювати, тому що народ проголосував за незалежність.
Леонід Кучма
"Обороною Тузли ми виграли для країни 10 років. Але ще тоді я розумів, що ми виграли тільки час"
Ті десять років, які я очолював країну, були для України роками становлення. Майже все було вперше, а тому дуже багато здавалося головним. 1995 - ліквідація сепаратистського режиму Мєшкова в Криму. 1996 - Конституція і гривня. 1997 - майже одночасне підписання найважливіших, засадничих договорів з НАТО і з РФ. І так далі.
"Найважливіше" траплялося фактично щороку аж до 2004-го, коли Помаранчева революція довела, що в Україні є справжнє громадянське суспільство і політикум, здатний на компроміси заради збереження миру в країні. Але все-таки, оцінюючи сьогодні кожну з цих "головних" подій за їх історичними наслідками, я виділю одну - оборону Тузли.
Коли у вересні 2003 року росіяни почали будувати дамбу до нашого острова, спочатку було незрозуміло, що це - дурість місцевих чиновників, чи авантюра силового лобі в російській владі, чи усвідомлена провокація Москви. Але ми дуже скоро зрозуміли, що мова йде про зондування України на слабкість, на глибину можливого відступу.
Зрозуміли задовго до того, як глава путінської адміністрації Волошин пообіцяв скинути на Тузлу бомбу, а газетні заголовки почали кричати, що "до війни з Росією залишилося менше кілометра". До цього моменту ми вже зміцнювали оборону острова, перекинули туди кілька сотень прикордонників, морська піхота перебувала в боєготовності на катерах в Керченській протоці.
Але дамба повзла вперед. І коли "до війни" залишалася лише пара сотень метрів, я перервав візит до Бразилії і 23 жовтня прямо звідти прилетів до Криму.
За короткий час мого перебування на Тузлі був зведений укріпрайон. Я віддав наказ у разі порушення росіянами нашого кордону стріляти в них на ураження.
Росіяни почули - і дамба зупинилася. Ми перемогли в тому безкровному конфлікті.
Як виявилося, обороною Тузли ми виграли для країни 10 років. Але ще тоді я розумів, що ми виграли тільки час. Головну битву за український Крим треба було вести не за Тузлу, а за розуми та душі кримчан. Якби влада розумніше розпорядилася цим десятиріччям "кримського перепочинку", болю і ганьби весни 2014-го можна було уникнути.
"Найважливіше" траплялося фактично щороку аж до 2004-го, коли Помаранчева революція довела, що в Україні є справжнє громадянське суспільство і політикум, здатний на компроміси заради збереження миру в країні. Але все-таки, оцінюючи сьогодні кожну з цих "головних" подій за їх історичними наслідками, я виділю одну - оборону Тузли.
Коли у вересні 2003 року росіяни почали будувати дамбу до нашого острова, спочатку було незрозуміло, що це - дурість місцевих чиновників, чи авантюра силового лобі в російській владі, чи усвідомлена провокація Москви. Але ми дуже скоро зрозуміли, що мова йде про зондування України на слабкість, на глибину можливого відступу.
Зрозуміли задовго до того, як глава путінської адміністрації Волошин пообіцяв скинути на Тузлу бомбу, а газетні заголовки почали кричати, що "до війни з Росією залишилося менше кілометра". До цього моменту ми вже зміцнювали оборону острова, перекинули туди кілька сотень прикордонників, морська піхота перебувала в боєготовності на катерах в Керченській протоці.
Але дамба повзла вперед. І коли "до війни" залишалася лише пара сотень метрів, я перервав візит до Бразилії і 23 жовтня прямо звідти прилетів до Криму.
За короткий час мого перебування на Тузлі був зведений укріпрайон. Я віддав наказ у разі порушення росіянами нашого кордону стріляти в них на ураження.
Росіяни почули - і дамба зупинилася. Ми перемогли в тому безкровному конфлікті.
Як виявилося, обороною Тузли ми виграли для країни 10 років. Але ще тоді я розумів, що ми виграли тільки час. Головну битву за український Крим треба було вести не за Тузлу, а за розуми та душі кримчан. Якби влада розумніше розпорядилася цим десятиріччям "кримського перепочинку", болю і ганьби весни 2014-го можна було уникнути.
ПРЕЗИДЕНТ ЛЕОНІД КУЧМА. Ті десять років, які я очолював країну, були для України роками становлення. Майже все було вперше, а тому дуже багато здавалося головним. 1995 - ліквідація сепаратистського режиму Мєшкова в Криму. 1996 - Конституція і гривня. 1997 - майже одночасне підписання найважливіших, засадничих договорів з НАТО і з РФ. І так далі.
"Найважливіше" траплялося фактично щороку аж до 2004-го, коли Помаранчева революція довела, що в Україні є справжнє громадянське суспільство і політикум, здатний на компроміси заради збереження миру в країні. Але все-таки, оцінюючи сьогодні кожну з цих "головних" подій за їх історичними наслідками, я виділю одну - оборону Тузли.
Коли у вересні 2003 року росіяни почали будувати дамбу до нашого острова, спочатку було незрозуміло, що це - дурість місцевих чиновників, чи авантюра силового лобі в російській владі, чи усвідомлена провокація Москви. Але ми дуже скоро зрозуміли, що мова йде про зондування України на слабкість, на глибину можливого відступу.
Зрозуміли задовго до того, як глава путінської адміністрації Волошин пообіцяв скинути на Тузлу бомбу, а газетні заголовки почали кричати, що "до війни з Росією залишилося менше кілометра". До цього моменту ми вже зміцнювали оборону острова, перекинули туди кілька сотень прикордонників, морська піхота перебувала в боєготовності на катерах в Керченській протоці.
Але дамба повзла вперед. І коли "до війни" залишалася лише пара сотень метрів, я перервав візит до Бразилії і 23 жовтня прямо звідти прилетів до Криму.
За короткий час мого перебування на Тузлі був зведений укріпрайон. Я віддав наказ у разі порушення росіянами нашого кордону стріляти в них на ураження.
Росіяни почули - і дамба зупинилася. Ми перемогли в тому безкровному конфлікті.
Як виявилося, обороною Тузли ми виграли для країни 10 років. Але ще тоді я розумів, що ми виграли тільки час. Головну битву за український Крим треба було вести не за Тузлу, а за розуми та душі кримчан. Якби влада розумніше розпорядилася цим десятиріччям "кримського перепочинку", болю і ганьби весни 2014-го можна було уникнути.
"Найважливіше" траплялося фактично щороку аж до 2004-го, коли Помаранчева революція довела, що в Україні є справжнє громадянське суспільство і політикум, здатний на компроміси заради збереження миру в країні. Але все-таки, оцінюючи сьогодні кожну з цих "головних" подій за їх історичними наслідками, я виділю одну - оборону Тузли.
Коли у вересні 2003 року росіяни почали будувати дамбу до нашого острова, спочатку було незрозуміло, що це - дурість місцевих чиновників, чи авантюра силового лобі в російській владі, чи усвідомлена провокація Москви. Але ми дуже скоро зрозуміли, що мова йде про зондування України на слабкість, на глибину можливого відступу.
Зрозуміли задовго до того, як глава путінської адміністрації Волошин пообіцяв скинути на Тузлу бомбу, а газетні заголовки почали кричати, що "до війни з Росією залишилося менше кілометра". До цього моменту ми вже зміцнювали оборону острова, перекинули туди кілька сотень прикордонників, морська піхота перебувала в боєготовності на катерах в Керченській протоці.
Але дамба повзла вперед. І коли "до війни" залишалася лише пара сотень метрів, я перервав візит до Бразилії і 23 жовтня прямо звідти прилетів до Криму.
За короткий час мого перебування на Тузлі був зведений укріпрайон. Я віддав наказ у разі порушення росіянами нашого кордону стріляти в них на ураження.
Росіяни почули - і дамба зупинилася. Ми перемогли в тому безкровному конфлікті.
Як виявилося, обороною Тузли ми виграли для країни 10 років. Але ще тоді я розумів, що ми виграли тільки час. Головну битву за український Крим треба було вести не за Тузлу, а за розуми та душі кримчан. Якби влада розумніше розпорядилася цим десятиріччям "кримського перепочинку", болю і ганьби весни 2014-го можна було уникнути.
Петро Порошенко
"Пікової точкою цього періоду був час між збитим літаком МН17 і прямим російським вторгненням у серпні 2014"
Найскладнішим і найризикованішим для Незалежності України я вважаю період літа 2014 року – зими 2015 року. До того протягом кількох десятиліть українська армія цілеспрямовано знищувалась, розграбовувалась і розвалювалася (зайвим, мабуть, буде нагадувати, що після розпаду Радянського Союзу Україна успадкувала одне з найпотужніших збройних формувань). Скорочували особовий склад, розпродували й ліквідовували зброю, торгували майном і земельними ділянками, здавали ядерний арсенал.
На момент російської агресії армія існувала тільки на папері. А фактично її не було. Не було акумуляторів, засобів зв'язку, кевларових шоломів, розгрузок, елементарного - відремонтованої техніки, бо відправляли солдатів у бій на шкільних автобусах. І треба було одночасно "з коліс" боронитися від наступу Росії на Сході, а з іншого боку - розбудовувати нову українську армію.
Без добровольців, які просто з Майдану йшли на фронт; без волонтерів, без потужного руху, який об'єднав усю Україну, нічого не було б.
Взагалі весь 2014 рік був надважким. Російська військова агресія була посилена російською економічною блокадою. Ситуацію ускладнювало те, що країна була пограбована Януковичем та його оточенням. У спадок від попередньої влади Україна отримала недовіру з боку міжнародного співтовариства, брак потужних союзників, бо Янукович зрадив і європейський, і євроатлантичний курс держави.
Перші шість місяців президентської каденції я присвятив активній міжнародній діяльності, створюючи майже з нуля і коло союзників української незалежності, суверенітету та територіальної цілісності. І я радий, що моїй команді це вдалось зробити, і досі наша держава може розраховувати на потужну світову коаліцію на підтримку України.
Можливо, піковою точкою цього періоду був час між збитим літаком МН17 та прямим російським вторгненням у серпні 2014 року. Один із найвідоміших епізодів того періоду, який вже увійшов в історію – це знаменитий рейд десантників 95-ї бригади тилами проросійських сил на Донбасі влітку 2014 року. Його називають найдовшим рейдом бронетехніки у новітній воєнній історії - з другої половини липня по 10 серпня рейдові загони під керівництвом Героя України, генерал-лейтенанта Михайла Забродського пройшли більше 400 км, 170 з яких - з боями на території ворога.
Спільними зусиллями влади, армії, дипломатії, патріотів нам вдалося не допустити створення "Новоросії" і звільнити дві третини території Донбасу від російських окупантів. А Мінські угоди дали найголовніше – дорогоцінний час для системної розбудови армії. Час для того, щоб зосередитися на подоланні соціально-економічної кризи, спричиненої війною і перекриттям доступу українських товарів на російський ринок.
Ми підписали і ратифікували Угоду про асоціацію з Євросоюзом, створили поглиблену та всеохоплюючу зону вільної торгівлі з ЄС, відкрили шлях до безвізу та відновили рух до членства в НАТО. У результаті Україна вистояла і на фронті, і в економіці, і на міжнародній арені. І разом з союзниками ми перейшли до стратегії всеохоплюючого санкційного тиску на агресора. І для Путіна попри те, що Росія має набагато більший ресурс для ведення війни, стало очевидно: ціна подальшої активної фази агресії для Росії вже буде надто високою.
Відстояти Незалежність Україна змогла завдяки українцям. Тому що держава до захисту Незалежності була неготова. Була тільки величезна любов до України і залізна воля для того, щоб її зберегти, десятків тисяч добровольців і сотень тисяч волонтерів, які віддавали останнє для того, щоб нагодувати, одягнути, захистити і озброїти українських воїнів у перші дні війни.
Та ж "Новоросія" не відбулася не тільки тому, що ми в центрі, у Києві, на рівні міжнародних контактів цьому протидіяли, а й тому, що люди, які живуть в південних і східних областях, зробили природній вибір на користь своєї Батьківщини - України.
Другий фактор – це створення нашою командою міжнародної коаліції, яка викинула Росію з "Великої вісімки", застосувала санкції за невиконання Мінських угод, створила перший прецедент притягнення Росії до відповідальності через аргументи нашої юридичної команди у Міжнародному суді ООН, у Стокгольмському арбітражі, в Гамбурзькому трибуналі, і по всьому світові.
І третє – це перехід від створення фундаменту держави до її розбудови. Це не тільки створення армії, захист цементу української нації – української мови, об'єднання українських церков у Помісну церкву України і отримання Томосу. А й проведення програми реформ, в першу чергу економічних, коли всі наші партнери заявили, що за попередні 5 років було здійснено більше реформ, ніж за всі інші роки Незалежності. Тому зараз важливо не тільки зберегти те, що було зроблено, а й продовжити розвиток України.
На жаль, сьогодні загрози та ризики для Незалежності України знову посилюються. Перш за все, це активізація "п'ятої колони" Кремля, яка за мовчазної підтримки нинішньої слабкої і некомпетентної влади прагне реалізувати сценарій реваншу. Але ми цього не допустимо. Ми нікому не дамо здати українську землю.
Бо з Незалежністю не жартують.
На момент російської агресії армія існувала тільки на папері. А фактично її не було. Не було акумуляторів, засобів зв'язку, кевларових шоломів, розгрузок, елементарного - відремонтованої техніки, бо відправляли солдатів у бій на шкільних автобусах. І треба було одночасно "з коліс" боронитися від наступу Росії на Сході, а з іншого боку - розбудовувати нову українську армію.
Без добровольців, які просто з Майдану йшли на фронт; без волонтерів, без потужного руху, який об'єднав усю Україну, нічого не було б.
Взагалі весь 2014 рік був надважким. Російська військова агресія була посилена російською економічною блокадою. Ситуацію ускладнювало те, що країна була пограбована Януковичем та його оточенням. У спадок від попередньої влади Україна отримала недовіру з боку міжнародного співтовариства, брак потужних союзників, бо Янукович зрадив і європейський, і євроатлантичний курс держави.
Перші шість місяців президентської каденції я присвятив активній міжнародній діяльності, створюючи майже з нуля і коло союзників української незалежності, суверенітету та територіальної цілісності. І я радий, що моїй команді це вдалось зробити, і досі наша держава може розраховувати на потужну світову коаліцію на підтримку України.
Можливо, піковою точкою цього періоду був час між збитим літаком МН17 та прямим російським вторгненням у серпні 2014 року. Один із найвідоміших епізодів того періоду, який вже увійшов в історію – це знаменитий рейд десантників 95-ї бригади тилами проросійських сил на Донбасі влітку 2014 року. Його називають найдовшим рейдом бронетехніки у новітній воєнній історії - з другої половини липня по 10 серпня рейдові загони під керівництвом Героя України, генерал-лейтенанта Михайла Забродського пройшли більше 400 км, 170 з яких - з боями на території ворога.
Спільними зусиллями влади, армії, дипломатії, патріотів нам вдалося не допустити створення "Новоросії" і звільнити дві третини території Донбасу від російських окупантів. А Мінські угоди дали найголовніше – дорогоцінний час для системної розбудови армії. Час для того, щоб зосередитися на подоланні соціально-економічної кризи, спричиненої війною і перекриттям доступу українських товарів на російський ринок.
Ми підписали і ратифікували Угоду про асоціацію з Євросоюзом, створили поглиблену та всеохоплюючу зону вільної торгівлі з ЄС, відкрили шлях до безвізу та відновили рух до членства в НАТО. У результаті Україна вистояла і на фронті, і в економіці, і на міжнародній арені. І разом з союзниками ми перейшли до стратегії всеохоплюючого санкційного тиску на агресора. І для Путіна попри те, що Росія має набагато більший ресурс для ведення війни, стало очевидно: ціна подальшої активної фази агресії для Росії вже буде надто високою.
Відстояти Незалежність Україна змогла завдяки українцям. Тому що держава до захисту Незалежності була неготова. Була тільки величезна любов до України і залізна воля для того, щоб її зберегти, десятків тисяч добровольців і сотень тисяч волонтерів, які віддавали останнє для того, щоб нагодувати, одягнути, захистити і озброїти українських воїнів у перші дні війни.
Та ж "Новоросія" не відбулася не тільки тому, що ми в центрі, у Києві, на рівні міжнародних контактів цьому протидіяли, а й тому, що люди, які живуть в південних і східних областях, зробили природній вибір на користь своєї Батьківщини - України.
Другий фактор – це створення нашою командою міжнародної коаліції, яка викинула Росію з "Великої вісімки", застосувала санкції за невиконання Мінських угод, створила перший прецедент притягнення Росії до відповідальності через аргументи нашої юридичної команди у Міжнародному суді ООН, у Стокгольмському арбітражі, в Гамбурзькому трибуналі, і по всьому світові.
І третє – це перехід від створення фундаменту держави до її розбудови. Це не тільки створення армії, захист цементу української нації – української мови, об'єднання українських церков у Помісну церкву України і отримання Томосу. А й проведення програми реформ, в першу чергу економічних, коли всі наші партнери заявили, що за попередні 5 років було здійснено більше реформ, ніж за всі інші роки Незалежності. Тому зараз важливо не тільки зберегти те, що було зроблено, а й продовжити розвиток України.
На жаль, сьогодні загрози та ризики для Незалежності України знову посилюються. Перш за все, це активізація "п'ятої колони" Кремля, яка за мовчазної підтримки нинішньої слабкої і некомпетентної влади прагне реалізувати сценарій реваншу. Але ми цього не допустимо. Ми нікому не дамо здати українську землю.
Бо з Незалежністю не жартують.
ПРЕЗИДЕНТ ПЕТРО ПОРОШЕНКО. Найскладнішим і найризикованішим для Незалежності України я вважаю період літа 2014 року – зими 2015 року. До того протягом кількох десятиліть українська армія цілеспрямовано знищувалась, розграбовувалась і розвалювалася (зайвим, мабуть, буде нагадувати, що після розпаду Радянського Союзу Україна успадкувала одне з найпотужніших збройних формувань). Скорочували особовий склад, розпродували й ліквідовували зброю, торгували майном і земельними ділянками, здавали ядерний арсенал.
На момент російської агресії армія існувала тільки на папері. А фактично її не було. Не було акумуляторів, засобів зв'язку, кевларових шоломів, розгрузок, елементарного - відремонтованої техніки, бо відправляли солдатів у бій на шкільних автобусах. І треба було одночасно "з коліс" боронитися від наступу Росії на Сході, а з іншого боку - розбудовувати нову українську армію.
Без добровольців, які просто з Майдану йшли на фронт; без волонтерів, без потужного руху, який об'єднав усю Україну, нічого не було б.
Взагалі весь 2014 рік був надважким. Російська військова агресія була посилена російською економічною блокадою. Ситуацію ускладнювало те, що країна була пограбована Януковичем та його оточенням. У спадок від попередньої влади Україна отримала недовіру з боку міжнародного співтовариства, брак потужних союзників, бо Янукович зрадив і європейський, і євроатлантичний курс держави.
Перші шість місяців президентської каденції я присвятив активній міжнародній діяльності, створюючи майже з нуля і коло союзників української незалежності, суверенітету та територіальної цілісності. І я радий, що моїй команді це вдалось зробити, і досі наша держава може розраховувати на потужну світову коаліцію на підтримку України.
Можливо, піковою точкою цього періоду був час між збитим літаком МН17 та прямим російським вторгненням у серпні 2014 року. Один із найвідоміших епізодів того періоду, який вже увійшов в історію – це знаменитий рейд десантників 95-ї бригади тилами проросійських сил на Донбасі влітку 2014 року. Його називають найдовшим рейдом бронетехніки у новітній воєнній історії - з другої половини липня по 10 серпня рейдові загони під керівництвом Героя України, генерал-лейтенанта Михайла Забродського пройшли більше 400 км, 170 з яких - з боями на території ворога.
Спільними зусиллями влади, армії, дипломатії, патріотів нам вдалося не допустити створення "Новоросії" і звільнити дві третини території Донбасу від російських окупантів. А Мінські угоди дали найголовніше – дорогоцінний час для системної розбудови армії. Час для того, щоб зосередитися на подоланні соціально-економічної кризи, спричиненої війною і перекриттям доступу українських товарів на російський ринок.
Ми підписали і ратифікували Угоду про асоціацію з Євросоюзом, створили поглиблену та всеохоплюючу зону вільної торгівлі з ЄС, відкрили шлях до безвізу та відновили рух до членства в НАТО. У результаті Україна вистояла і на фронті, і в економіці, і на міжнародній арені. І разом з союзниками ми перейшли до стратегії всеохоплюючого санкційного тиску на агресора. І для Путіна попри те, що Росія має набагато більший ресурс для ведення війни, стало очевидно: ціна подальшої активної фази агресії для Росії вже буде надто високою.
Відстояти Незалежність Україна змогла завдяки українцям. Тому що держава до захисту Незалежності була неготова. Була тільки величезна любов до України і залізна воля для того, щоб її зберегти, десятків тисяч добровольців і сотень тисяч волонтерів, які віддавали останнє для того, щоб нагодувати, одягнути, захистити і озброїти українських воїнів у перші дні війни.
Та ж "Новоросія" не відбулася не тільки тому, що ми в центрі, у Києві, на рівні міжнародних контактів цьому протидіяли, а й тому, що люди, які живуть в південних і східних областях, зробили природній вибір на користь своєї Батьківщини - України.
Другий фактор – це створення нашою командою міжнародної коаліції, яка викинула Росію з "Великої вісімки", застосувала санкції за невиконання Мінських угод, створила перший прецедент притягнення Росії до відповідальності через аргументи нашої юридичної команди у Міжнародному суді ООН, у Стокгольмському арбітражі, в Гамбурзькому трибуналі, і по всьому світові.
І третє – це перехід від створення фундаменту держави до її розбудови. Це не тільки створення армії, захист цементу української нації – української мови, об'єднання українських церков у Помісну церкву України і отримання Томосу. А й проведення програми реформ, в першу чергу економічних, коли всі наші партнери заявили, що за попередні 5 років було здійснено більше реформ, ніж за всі інші роки Незалежності. Тому зараз важливо не тільки зберегти те, що було зроблено, а й продовжити розвиток України.
На жаль, сьогодні загрози та ризики для Незалежності України знову посилюються. Перш за все, це активізація "п'ятої колони" Кремля, яка за мовчазної підтримки нинішньої слабкої і некомпетентної влади прагне реалізувати сценарій реваншу. Але ми цього не допустимо. Ми нікому не дамо здати українську землю.
Бо з Незалежністю не жартують.
На момент російської агресії армія існувала тільки на папері. А фактично її не було. Не було акумуляторів, засобів зв'язку, кевларових шоломів, розгрузок, елементарного - відремонтованої техніки, бо відправляли солдатів у бій на шкільних автобусах. І треба було одночасно "з коліс" боронитися від наступу Росії на Сході, а з іншого боку - розбудовувати нову українську армію.
Без добровольців, які просто з Майдану йшли на фронт; без волонтерів, без потужного руху, який об'єднав усю Україну, нічого не було б.
Взагалі весь 2014 рік був надважким. Російська військова агресія була посилена російською економічною блокадою. Ситуацію ускладнювало те, що країна була пограбована Януковичем та його оточенням. У спадок від попередньої влади Україна отримала недовіру з боку міжнародного співтовариства, брак потужних союзників, бо Янукович зрадив і європейський, і євроатлантичний курс держави.
Перші шість місяців президентської каденції я присвятив активній міжнародній діяльності, створюючи майже з нуля і коло союзників української незалежності, суверенітету та територіальної цілісності. І я радий, що моїй команді це вдалось зробити, і досі наша держава може розраховувати на потужну світову коаліцію на підтримку України.
Можливо, піковою точкою цього періоду був час між збитим літаком МН17 та прямим російським вторгненням у серпні 2014 року. Один із найвідоміших епізодів того періоду, який вже увійшов в історію – це знаменитий рейд десантників 95-ї бригади тилами проросійських сил на Донбасі влітку 2014 року. Його називають найдовшим рейдом бронетехніки у новітній воєнній історії - з другої половини липня по 10 серпня рейдові загони під керівництвом Героя України, генерал-лейтенанта Михайла Забродського пройшли більше 400 км, 170 з яких - з боями на території ворога.
Спільними зусиллями влади, армії, дипломатії, патріотів нам вдалося не допустити створення "Новоросії" і звільнити дві третини території Донбасу від російських окупантів. А Мінські угоди дали найголовніше – дорогоцінний час для системної розбудови армії. Час для того, щоб зосередитися на подоланні соціально-економічної кризи, спричиненої війною і перекриттям доступу українських товарів на російський ринок.
Ми підписали і ратифікували Угоду про асоціацію з Євросоюзом, створили поглиблену та всеохоплюючу зону вільної торгівлі з ЄС, відкрили шлях до безвізу та відновили рух до членства в НАТО. У результаті Україна вистояла і на фронті, і в економіці, і на міжнародній арені. І разом з союзниками ми перейшли до стратегії всеохоплюючого санкційного тиску на агресора. І для Путіна попри те, що Росія має набагато більший ресурс для ведення війни, стало очевидно: ціна подальшої активної фази агресії для Росії вже буде надто високою.
Відстояти Незалежність Україна змогла завдяки українцям. Тому що держава до захисту Незалежності була неготова. Була тільки величезна любов до України і залізна воля для того, щоб її зберегти, десятків тисяч добровольців і сотень тисяч волонтерів, які віддавали останнє для того, щоб нагодувати, одягнути, захистити і озброїти українських воїнів у перші дні війни.
Та ж "Новоросія" не відбулася не тільки тому, що ми в центрі, у Києві, на рівні міжнародних контактів цьому протидіяли, а й тому, що люди, які живуть в південних і східних областях, зробили природній вибір на користь своєї Батьківщини - України.
Другий фактор – це створення нашою командою міжнародної коаліції, яка викинула Росію з "Великої вісімки", застосувала санкції за невиконання Мінських угод, створила перший прецедент притягнення Росії до відповідальності через аргументи нашої юридичної команди у Міжнародному суді ООН, у Стокгольмському арбітражі, в Гамбурзькому трибуналі, і по всьому світові.
І третє – це перехід від створення фундаменту держави до її розбудови. Це не тільки створення армії, захист цементу української нації – української мови, об'єднання українських церков у Помісну церкву України і отримання Томосу. А й проведення програми реформ, в першу чергу економічних, коли всі наші партнери заявили, що за попередні 5 років було здійснено більше реформ, ніж за всі інші роки Незалежності. Тому зараз важливо не тільки зберегти те, що було зроблено, а й продовжити розвиток України.
На жаль, сьогодні загрози та ризики для Незалежності України знову посилюються. Перш за все, це активізація "п'ятої колони" Кремля, яка за мовчазної підтримки нинішньої слабкої і некомпетентної влади прагне реалізувати сценарій реваншу. Але ми цього не допустимо. Ми нікому не дамо здати українську землю.
Бо з Незалежністю не жартують.
Володимир Зеленський
Про головні зміни, які хоче впровадити за наступні чотири роки
Увесь цей рік – перший рік моєї каденції – дуже часто доводилося чути, що в нас щось не вийде. Не назбираємо голосів для реформаторських законів, не збережемо західну коаліцію для підтримки України, не отримаємо результатів на шляху до миру на Донбасі.
Люди, які це говорили, справді хотіли, щоб у нас не вийшло. І це, можливо, не тому, що вони відверто бажають поганого для України, хоча й таке трапляється. А тому, що хотіли успіху виключно для себе – як для політиків, як для олігархів. Якби їхнє бажання справдилося, чи було б це хорошим результатом для держави загалом? Ні.
Таке їхнє ставлення дуже точно відображає настрій, що домінує в нашому суспільстві. У щось своє, у приватне наші люди вкладаються на сто відсотків. Чи то інтерес бізнесу, партії, чи то просто піклування лише про своє подвір'я, про особисті погляди. А от у суспільне – у те, що зрештою поєднує нас усіх в одну державу, – відчутно менше або взагалі за залишковим принципом.
Україна довгий час була державою, у якій багато хто намагався зробити лише одне – відтягнути шмат собі. В усьому – серед іншого і в політиці. Ось це головне я й хочу змінити, поборовши ставлення до суспільного, до громадського як до чужого або такого, що не заслуговує уваги, яку отримує своє, приватне.
Ми робимо земельну реформу, відкриваємо концесії, ухвалили фундаментальний банківський закон, будуємо нову інфраструктуру по всій країні, робимо сучасний цифровий державний функціонал, шукаємо рішення, які здатні принести мир. Це те, що для всіх. Ми справді піклуємося про наше спільне.
Говоримо кожному в Україні: взаємне розуміння, довіра й повага – це також наш спільний ресурс, наше надбання, яке можна зберегти та примножити, а можна – руйнувати. Ми бачили протягом років незалежності, як руйнували свідомо. Та й бачили, як життя поступово деградувало просто тому, що не вистачало свідомого ставлення до спільного.
Може бути багато повчальних висновків з конкретних складних прикладів з нашої історії, у якій особистості щось вдалося. Можуть бути вдалі рішення окремого діяча, які допомогли. Але президент – це така позиція, яка дає змогу вплинути на характер життя всього суспільства.
Треба берегти те, що нас об'єднує. Піклуватися про те, що нібито нічиє, бо належить не комусь конкретно, а суспільству, громаді, державі. Важливо, щоб і сьомий, і восьмий, і всі наступні президенти просто не змогли відмовитися від виконання цього завдання, повернувшись до старих порядків – до піклування найбільшою мірою про своє.
Якість життя кожного українця залежить від прогресу нашого спільного. Давайте про це пам'ятати.
Люди, які це говорили, справді хотіли, щоб у нас не вийшло. І це, можливо, не тому, що вони відверто бажають поганого для України, хоча й таке трапляється. А тому, що хотіли успіху виключно для себе – як для політиків, як для олігархів. Якби їхнє бажання справдилося, чи було б це хорошим результатом для держави загалом? Ні.
Таке їхнє ставлення дуже точно відображає настрій, що домінує в нашому суспільстві. У щось своє, у приватне наші люди вкладаються на сто відсотків. Чи то інтерес бізнесу, партії, чи то просто піклування лише про своє подвір'я, про особисті погляди. А от у суспільне – у те, що зрештою поєднує нас усіх в одну державу, – відчутно менше або взагалі за залишковим принципом.
Україна довгий час була державою, у якій багато хто намагався зробити лише одне – відтягнути шмат собі. В усьому – серед іншого і в політиці. Ось це головне я й хочу змінити, поборовши ставлення до суспільного, до громадського як до чужого або такого, що не заслуговує уваги, яку отримує своє, приватне.
Ми робимо земельну реформу, відкриваємо концесії, ухвалили фундаментальний банківський закон, будуємо нову інфраструктуру по всій країні, робимо сучасний цифровий державний функціонал, шукаємо рішення, які здатні принести мир. Це те, що для всіх. Ми справді піклуємося про наше спільне.
Говоримо кожному в Україні: взаємне розуміння, довіра й повага – це також наш спільний ресурс, наше надбання, яке можна зберегти та примножити, а можна – руйнувати. Ми бачили протягом років незалежності, як руйнували свідомо. Та й бачили, як життя поступово деградувало просто тому, що не вистачало свідомого ставлення до спільного.
Може бути багато повчальних висновків з конкретних складних прикладів з нашої історії, у якій особистості щось вдалося. Можуть бути вдалі рішення окремого діяча, які допомогли. Але президент – це така позиція, яка дає змогу вплинути на характер життя всього суспільства.
Треба берегти те, що нас об'єднує. Піклуватися про те, що нібито нічиє, бо належить не комусь конкретно, а суспільству, громаді, державі. Важливо, щоб і сьомий, і восьмий, і всі наступні президенти просто не змогли відмовитися від виконання цього завдання, повернувшись до старих порядків – до піклування найбільшою мірою про своє.
Якість життя кожного українця залежить від прогресу нашого спільного. Давайте про це пам'ятати.
ПРЕЗИДЕНТ ВОЛОДИМИР ЗЕЛЕНСЬКИЙ. Увесь цей рік – перший рік моєї каденції – дуже часто доводилося чути, що в нас щось не вийде. Не назбираємо голосів для реформаторських законів, не збережемо західну коаліцію для підтримки України, не отримаємо результатів на шляху до миру на Донбасі.
Люди, які це говорили, справді хотіли, щоб у нас не вийшло. І це, можливо, не тому, що вони відверто бажають поганого для України, хоча й таке трапляється. А тому, що хотіли успіху виключно для себе – як для політиків, як для олігархів. Якби їхнє бажання справдилося, чи було б це хорошим результатом для держави загалом? Ні.
Таке їхнє ставлення дуже точно відображає настрій, що домінує в нашому суспільстві. У щось своє, у приватне наші люди вкладаються на сто відсотків. Чи то інтерес бізнесу, партії, чи то просто піклування лише про своє подвір'я, про особисті погляди. А от у суспільне – у те, що зрештою поєднує нас усіх в одну державу, – відчутно менше або взагалі за залишковим принципом.
Україна довгий час була державою, у якій багато хто намагався зробити лише одне – відтягнути шмат собі. В усьому – серед іншого і в політиці. Ось це головне я й хочу змінити, поборовши ставлення до суспільного, до громадського як до чужого або такого, що не заслуговує уваги, яку отримує своє, приватне.
Ми робимо земельну реформу, відкриваємо концесії, ухвалили фундаментальний банківський закон, будуємо нову інфраструктуру по всій країні, робимо сучасний цифровий державний функціонал, шукаємо рішення, які здатні принести мир. Це те, що для всіх. Ми справді піклуємося про наше спільне.
Говоримо кожному в Україні: взаємне розуміння, довіра й повага – це також наш спільний ресурс, наше надбання, яке можна зберегти та примножити, а можна – руйнувати. Ми бачили протягом років незалежності, як руйнували свідомо. Та й бачили, як життя поступово деградувало просто тому, що не вистачало свідомого ставлення до спільного.
Може бути багато повчальних висновків з конкретних складних прикладів з нашої історії, у якій особистості щось вдалося. Можуть бути вдалі рішення окремого діяча, які допомогли. Але президент – це така позиція, яка дає змогу вплинути на характер життя всього суспільства.
Треба берегти те, що нас об'єднує. Піклуватися про те, що нібито нічиє, бо належить не комусь конкретно, а суспільству, громаді, державі. Важливо, щоб і сьомий, і восьмий, і всі наступні президенти просто не змогли відмовитися від виконання цього завдання, повернувшись до старих порядків – до піклування найбільшою мірою про своє.
Якість життя кожного українця залежить від прогресу нашого спільного. Давайте про це пам'ятати.
Люди, які це говорили, справді хотіли, щоб у нас не вийшло. І це, можливо, не тому, що вони відверто бажають поганого для України, хоча й таке трапляється. А тому, що хотіли успіху виключно для себе – як для політиків, як для олігархів. Якби їхнє бажання справдилося, чи було б це хорошим результатом для держави загалом? Ні.
Таке їхнє ставлення дуже точно відображає настрій, що домінує в нашому суспільстві. У щось своє, у приватне наші люди вкладаються на сто відсотків. Чи то інтерес бізнесу, партії, чи то просто піклування лише про своє подвір'я, про особисті погляди. А от у суспільне – у те, що зрештою поєднує нас усіх в одну державу, – відчутно менше або взагалі за залишковим принципом.
Україна довгий час була державою, у якій багато хто намагався зробити лише одне – відтягнути шмат собі. В усьому – серед іншого і в політиці. Ось це головне я й хочу змінити, поборовши ставлення до суспільного, до громадського як до чужого або такого, що не заслуговує уваги, яку отримує своє, приватне.
Ми робимо земельну реформу, відкриваємо концесії, ухвалили фундаментальний банківський закон, будуємо нову інфраструктуру по всій країні, робимо сучасний цифровий державний функціонал, шукаємо рішення, які здатні принести мир. Це те, що для всіх. Ми справді піклуємося про наше спільне.
Говоримо кожному в Україні: взаємне розуміння, довіра й повага – це також наш спільний ресурс, наше надбання, яке можна зберегти та примножити, а можна – руйнувати. Ми бачили протягом років незалежності, як руйнували свідомо. Та й бачили, як життя поступово деградувало просто тому, що не вистачало свідомого ставлення до спільного.
Може бути багато повчальних висновків з конкретних складних прикладів з нашої історії, у якій особистості щось вдалося. Можуть бути вдалі рішення окремого діяча, які допомогли. Але президент – це така позиція, яка дає змогу вплинути на характер життя всього суспільства.
Треба берегти те, що нас об'єднує. Піклуватися про те, що нібито нічиє, бо належить не комусь конкретно, а суспільству, громаді, державі. Важливо, щоб і сьомий, і восьмий, і всі наступні президенти просто не змогли відмовитися від виконання цього завдання, повернувшись до старих порядків – до піклування найбільшою мірою про своє.
Якість життя кожного українця залежить від прогресу нашого спільного. Давайте про це пам'ятати.
Дата: 24.08.2020
Над спецпроєктом працювали: Валерія Кондратова, Петро Шуклінов
Ілюстрації: Дмитро Шелестинський
Використані фото: LIGA.net, eurosolidarity.org, nfront.org.ua, president.gov.ua, facebook Надія Лук'яненко
Над спецпроєктом працювали: Валерія Кондратова, Петро Шуклінов
Ілюстрації: Дмитро Шелестинський
Використані фото: LIGA.net, eurosolidarity.org, nfront.org.ua, president.gov.ua, facebook Надія Лук'яненко
