За крайні пару років ми майже "з кожного утюга" чуємо стурбованість правозахисних організацій стосовно неучасті внутрішньо переміщених громадян України у місцевих виборах. В умовах відсутності електронного реєстру таких осіб, ведення їх обліку місцевими органами соцзахисту за максимально спрощеними та фактично непідконтрольними нікому процедурами ці стурбованості нагадують бідкання пана Чічікова щодо недостатньої кількості закуплених мертвих душ заради вигідного ґешефту у майбутньому. Втім нехай я помиляюся та весь пафос дискусії про місцеві вибори для переміщених осіб ведеться суто з метою реалізації міжнародних стандартів їх прав.

Але при цьому дивує інше. Ми маємо вже другу хвилю загальнонаціональних виборів в умовах війни та окупації (перші пройшли у 2014 році). І за п’ять років, що після цього минули, ніхто не зробив жодного кроку для спрощення процедур волевиявлення на таких виборах для громадян України, які стали жертвами конфлікту, насамперед – для мешканців окупованих територій. Більш того, ця проблема, на відміну від місцевих виборів, громадськими структурами практично не піднімалася та тем більш не лобіювалася.

На сьогодні населення окупованих територій, як й внутрішньо переміщені, формально мають повне право голосувати за Президента та за списки політичних партій на парламентських виборах. Для цього не пізніш ніж за п’ять діб до виборів громадянину (виборцю) необхідно особисто звернутися до підрозділу Державного реєстру виборів за місцем передбаченого голосування та обрати конкретну виборчу ділянку, на яку й потім прийти в день волевиявлення. Такий процес в цілому підходить для переміщених осіб, але мешканці окупованих Криму чи ОРДЛО мають для організації свого голосування двічі виїжджати на підконтрольну територію.

Разблокируйте чтобы читать дальше
Чтобы прочитать этот текст, пожалуйста, оформите подписку