Украинский журналист: человек с диктофоном или с мегафоном?

В Україні журналіст трохи більше, ніж журналіст. І не тому, що більшість з нас, – видатні професіонали. На жаль, ні! Просто крім журналістів в Україні не так багато людей, які намагаються генерувати ідеї.  

За 30 років незалежності, в Україні і досі майже відсутня інфраструктура прийняття рішень. Складних рішень, які неможливі без суспільної дискусії. А журналісти, медіа – чи не єдиний стабільний інституційний учасник цієї дискусії. 

Інших або взагалі немає, або дуже мало: дефіцит справжніх вчених, чия б наукова діяльність мала б дотик до проблем сьогодення, не набагато більше письменників, режисерів, змістовних мислителів, які б рефлексували про актуальне і важливе. А деякі ключові елементи інфраструктури рішень просто відгородились величезним парканом, наприклад, судді. 

Політики ж багато років настільки цинічно імітували та фальсифікували дискусію, що в українців виробилась політична глухота.

І тому, у пустій кімнаті без ідей і сенсів, голос журналістів інколи звучить потужніше і впливовіше, ніж мав би. Це велика спокуса і відповідальність. 

Спокуса, тому, що цехова впливовість на ринку ідей мотивує зібрати паству та почати віщати. Перетворитися з людини з диктофоном на людину з мегафоном.  

Але моє уявлення про журналістику трохи інше. Я не кажу, що правильне: воно здається старомодним багатьом моїм колегам-одноліткам, не кажучи вже про 25-річних журналістів. Вони просто не розуміють, що я від них вимагаю.

Моя метафора журналіста – це картограф, який досконало вивчає свій шматок місцевості й чесно називає болото – болотом, ліс – лісом і так далі. З такою картою мандрівник, який вміє читати, може легше прийняти рішення, зорієнтуватися де він, і як йому дістатися фінальної точки найлегшим шляхом.

Але картограф не вказує куди йти, він не каже, що південь поганий, а північ хороший, що ліси – краще за річки. Його мета – зробити карту правдивою і детальною.

Бігати по ярах і обмірювати болота складніше, ніж намалювати жирну стрілку з підписом "Туди". І що найбільше підкупає, – запит на дороговкази в Україні, набагато більший ніж на складні карти. 

Навіщо ж робити більше і показувати складний, реальний світ 3-D, коли абсолютній більшості наших читачів-глядачів потрібне спрощене чорно-біле плоске зображення.

Раціональної відповіді на це питання у мене немає. Мабуть, з поваги до читачів та колег, які, не дивлячись ні на що, продовжують складати правдиву і деталізовану карту сьогодення. 

Але українська журналістика – це не лише про 1000 і одну проблему. Якимось незрозумілим для мене чином вже декілька десятиліть ЗМІ в Україні виконують дуже і дуже важливу задачу: не дають країні звернути з цивілізаційно правильного напрямку. 

Те що Україна – чи не єдина з пострадянського табору залишалась демократичною країною, де існує інститут виборів і реальна політична конкуренція, а права людини – не зовсім беззмістовне словосполучення з Конституції, – це багато у чому заслуга журналістів.