Украина в международных ловушках: Китай, США и один завод

На тлі останніх буремних політичних подій навколо Донбасу та переговорів у «нормандському форматі», які мають відбутися найближчим часом, розмірковуючи над сутністю зовнішньої політики України, я дійшов висновку, що ті виклики, проблеми та питання, з якими ми часто стикаємося на міжнародній арені, мають якусь неприємну закономірність і часто – одну й ту саму основу. Аналізуючи драматичні хвилювання у суспільстві та затяті дебати політиків щодо врегулювання конфлікту на Донбасі протягом останніх днів, стало зрозуміло, що ми потрапили у чергову міжнародну пастку. Правда, не все суспільство і не всі політики це усвідомлюють.

Таких пасток в Україні було чимало (ситуація з Володимиром Цемахом, проект газопроводу «Турецький потік», політична криза у Молдові тощо), і саме про них я раптом захотів написати – занадто багато однакових ситуацій, у які ми самі заводимо себе, і навіть не розуміємо цього. Під враженням від останніх подій, мені згадалася історія минулих тижнів, до якої, власне, я і хочу повернутися, і нагадати про неї читачам, поглянувши на це з більш глобального ракурсу. Мова йде про ситуацію навколо одного з наших стратегічних підприємств – заводу «Мотор Січ». На жаль, ця тема дуже швидко (навіть якось несподівано швидко) зникла з поля зору українських ЗМІ, хоча саме питання все ще лишається доволі серйозним з огляду на стратегічні інтереси України.

Мова йде не просто про суперечку навколо одного заводу. Це питання набагато ширше. Воно ставить тест на здатність України приймати виважені, самостійні рішення та виконувати свої зобов`зання як держави. Міжнародна «розтяжка», у яку потрапила Україна у ситуації з заводом «Мотор Січ», розпочалася давно.

У 1990-х роках, коли відбувалося славнозвісне «первинне накопичення капіталу», стратегічний завод «Мотор Січ» був приватизований бізнесменом В`ячеславом Богуслаєвим. Протягом наступних 20 років підприємство виробляло двигуни для авіаційної галузі, а головним ринком збуту та замовником продукції була Росія. Вона закупала українську продукцію у «Мотор Січі» великим партіями, і від цих двигунів фактично залежала вся програма модернізації Збройних сил РФ у роки, що передувало агресії у 2014 році. Зокрема, на двигунах нашого заводу літали російські гелікоптери.

З початком війни «Мотор Січ» втратила свого головного «клієнта», і на заводі виникли великі проблеми. Попри офіційно проголошену політику бойкоту товарам агресора, завод продовжував постачати туди продукцію, але через різноманітні фірми-прокладки, переважно через Білорусь. Остання із захватом сприйняла цю ідею, вбачаючи у цьому посилення власної переговірної позиції з Москвою і заробляння грошей. Утім, український уряд через силовиків закрив цю схему, і завод увійшов у стан внутрішньої фінансової кризи. Власник був змушений шукати альтернативних інвесторів, і знайшов Китай, якому і був проданий цей завод по частинах протягом 2016-2017 років.

Судячи з усього, що було озвучено перед, під час і після скандалу навколо «Мотор Січі», жодних порушень в угоді про придбання заводу не було, а відтак, Україна не мала ніяких претензій до Пекіна щодо купівлі підприємства, і ніхто це питання не піднімав, незважаючи на відкриті та немалі SWIFT-транзакції 2016-2017 років. Тим не менше, проблеми почалися, коли цю угоду раптом влітку 2019 року помітили у США. Уже колишній радник президента США з питань нацбезпеки Джон Болтон одразу ж приїхав у Київ, і недвозначно натякнув: продавати завод китайцям не варто. Мотивація була зрозумілою: Сполучені Штати розгорнули торгово-економічне та технологічне протистояння з Китаєм, намагаючись зберегти глобальне домінування на ринках і контроль над основними логістичними хабами та сировинними базами у світі. У свою чергу, Пекін має намір позбавитися від залежності від західних технологій і розробляє власну мережу промислових і виробничих баз по всьому світу. Наприклад, одним з потенційних проектів, які вони хотіли б реалізувати завдяки «Мотор Січі» - заміна американських двигунів на своїх регіональних авіалайнерах ARJ21.

А от Україна потрапила у класичну міжнародну пастку: дилему обрання між двома глобальними гравцями. З одного боку, на Київ тиснуть США (хоча вже й без Болтона), вимагаючи заборонити продаж заводу китайцям на фінальному етапі –  договір нині лежить на погодженні в Антимонопольному комітеті. З іншого боку, Китай вимагає від України виконати взяті на себе зобов`язання та затвердити чисту угоду, до якої раніше (і зараз, насправді) жодних претензій не було. Невиконання одного з варіантів погіршує стосунки України з одним з глобальних партнерів, які є однаково важливим для Києва.

У таких умовах Україна повинна діяти прагматично, виходячи з національних інтересів і холодних розрахунків своєї вигоди, навіть якщо це завдасть шкоди якомусь напрямку зовнішньої політики. Зрештою, сподобатися усім неможливо, іноді доводиться обирати.

У ситуації з «Мотор Січчю», очевидна вигода лежить в ухваленні рішення на користь Китаю. На тлі скандалу навколо заводу, Пекін (який і так нічого не порушував) пішов на ще більші поступки та пообіцяли підписати низку інвестиційних угод з українським урядом (які нам потрібні, як повітря в умовах провалу інвестиційної політики), виплатити $100 млн. у якості грошового гранту та взяли на себе соціальні зобов`язання: зберегти колектив заводу, виплачувати їм зарплати і модернізувати виробництво. До того ж, власність на технології виробництва авіадвигунів, за якими «Мотор Січ» і виготовляє ці самі двигуни, належить іншому підприємству – ДП «КБ Прогрес ім. Івченко». Тож все лишається під контролем, а на кону питання збереження функціонування величезного стратегічного підприємства, яке дає роботу 25 тисячам людей, буде заробляти близько 12 млрд. грн, і є одним з основних об`єктів розвитку Запорізького регіону, який розташований поруч від окупованих територій Донецької і Луганської областей.

Більше того, «Мотор Січ» - це надважлива ланка для виробничого циклу підприємства «Антонов» - ще одного українського гіганта, який повільно помирає, але все ще стоїть на ногах. Зрештою, уряд вже розписав $25 млн. китайського гранту на підтримку «Антонова».

Натомість, позиція США є об`єктивно слабшою. Під час приїзду до Києва Джона Болтона, американці не уточнили, що вони пропонують Україні в обмін на відмову від вигідної угоди з Китаєм. На сьогоднішній день, невідомо, чи готові вони компенсувати за зрив договору, або чи є у них інвестор, готовий взяти це підприємство і не дати йому померти. Після звільнення Джона Болтона, це питання взагалі повисло у «повітрі», адже радник був одним з головних прихильників агресивного протистояння з КНР. Відтак, жодних вигод Україні США не пропонували. Тим не менше, погодження угоди дійсно може мати наслідки у питанні військової допомоги Україні, яка сьогодні сягає $250 млн. Правда, варто зазначити, що ці гроші американці відбивають назад через зарплати військових інструкторів в Україні та закупівлю обладнання.

Україна мала зробити цей нелегкий, але насправді логічний з погляду національних інтересів, крок, тим самим підтвердивши, що Київ може приймати жорсткі та самостійні рішення. Але замість ухвалення «дорослих» рішень, в Україні пішли традиційним шляхом – заговорити, замовчати і забути проблему. Так і вийшло, що наша держава мовчить з приводу заводу і не бажає приймати остаточного рішення, сподіваючись, судячи з практики попередніх ситуацій, що нам знову «повезе», і проблема зникне сама собою.

Але вона не зникла і навіть обросла новими факторами. Зокрема, в історію про «Мотор Січ» активно включилася Російська Федерація. Їхні ЗМІ почали підтримувати ідею скасування угоди з Китаєм. На перший погляд, це може здатися дивним, чому росіяни підігрують Сполученим Штатам. Але якщо проаналізувати все детальніше, вийде доволі банальна та прагматична картинка: Росія прагне створити ПД-14 – власний аналог турбореактивних двигунів «Мотор Січі». До того ж, Росія і Китай нещодавно підписали двосторонню угоду про спільне виробництво гелікоптерів нового покоління AHL. Але китайці вимагають, щоб двигуни для них розроблялися на «Мотор Січі», що не сподобалося Москві. Там планувалося, що двигуни розроблятиме сама РФ, і зокрема «Ростех», голова якого Анатолій Сердюков у нещодавньому інтерв`ю активно розповідав про те, яка в Україні нестабільна політична ситуація для співпраці з КНР. 

Таким чином, в цій міжнародній «розтяжці», у яку необачно потрапила Україна, абсолютно новий параметр, і тепер рішення Антимонопольного комітету може фактично допомогти Росії у їхній конкуренції з Україною за двигуни для китайських гелікоптерів.

Зараз питання «Мотор Січі» все ще «зависло у повітрі». Україна чогось чекає. А тим часом, ризик зриву угоди зростає. Акції офшорних компаній, які володіють заводом, можуть забрати китайські банки, які кредитували угоду, і на цьому історія зі співпрацею з КНР завершиться, а виробництво піде у Росію, що ще більше посилить їхній військово-промисловий комплекс. По суті, повториться історія з кредитом у $3,6 млрд., які Китай виділяв українському «Нафтогазу». Тоді наша держава не виконала свою частину угоди і не підготувала нормальні проекти для кредитування, розваливши контракт з Пекіном шляхом замовчування і заговорення проблеми протягом кількох років, поки сам Китай не розірвав договір. Такі ж проблеми із зерновим контрактом 2015 року. Із кредиту у $3 млрд. отримано було $1,5 млрд., з яких близько $200 млн. були вкрадені, ще $300 млн. перебувають на обігу Державної продовольчо-зернової корпорації України, а ще близько $1 млрд. лишаються на депозиті державного «Укрексімбанку».

В основні цієї міжнародної пастки з заводом та реакції України на неї лежать три класичні помилки, які я визначив як фундаментальні для сьогоднішньої зовнішньої політики:

1. Помилка сприйняття (самих себе у світі та світ навколо себе);
2. Помилка комунікації (неправильне спілкування та помилкові меседжі);
3. Помилка дій (ухвалення неправильних рішень або бездіяльність).

На жаль, така ситуація зараз повторюється і з Донбасом. Помилка сприйняття позицій і мотивацій наших західних партнерів, цілей Росії та внутрішньої ситуації у державі призвели до неправильної комунікації, як усередині України, так і назовні, а це у свою чергу, зумовило ухвалення стратегічно невірних рішень, які лише зараз починають втілюватися у негативні наслідки на практиці.

Так і з заводом «Мотор Січ». Бездіяльність призведе до втрати партнерства з Китаєм, погіршення міжнародних позицій України і послаблення її потенціалу вийти у майбутньому на ринки Південно-Східної Азії. А в обмін, ми не отримаємо нічого. А через пару років у Китаю все одно з`являться новітні двигуни для гелікоптерів та літаків, у тому числі за допомоги Росії. А у нас і надалі займатимуться «боротьбою з шпигунами» на стратегічних підприємствах, які нікому будуть не потрібні.

• Читайте також: Украина-Китай-США: как Мотор Сич стала яблоком раздора