Священная борьба: почему украинская власть все время поддерживает олигархат

У нинішньому постмодерному світі немає істин, всі істини відносні.

У суперечці лібералів та антилібералів неможливо сказати, хто правий: кожна сторона має свої аргументи та приклади. Схоже, ідеологія знову перетворюється на предмет віри.

Ліберали вказують на розквіт країн, які пішли шляхом економічної свободи, і розвал країн, які відмовилися від ліберальної політики, збільшили державне втручання, призвели до дефолту. Подивіться на посткомуністичні країни Центральної та Східної Європи, на країни Балтії та Грузію, кажуть вони, і подивіться на Венесуелу з Аргентиною.

Антиліберали кажуть, що кризи, зазвичай, викликані попередньою руйнівною ліберальною політикою і покаранням за відмову її продовжувати. Вони вказують на стрімкий злет Японії, Тайваню, Південної Кореї, а нині Китаю та В’єтнаму. Все це було би неможливим без виваженої та сильної промислової політики, без провідної ролі держави.

Один табір показує на розквіт економіки і життя у ліберальних демократіях, водночас інший табір — на глибоку кризу цих ліберальних демократій та піднесення авторитарних країн.

Навіть один і той самий факт трактується по-різному: нинішню кризу в Лівані ліберали розуміють, як наслідок дефолту і відмови від ліберальних реформ, антиліберали — як наслідок попередньої невдалої ліберальної політики.

Священна війна між лібералами та антилібералами не має розв'язку, не має шансу на перемогу однієї зі сторін чи на компроміс, як і будь-який holy war. Як і в будь-якій священній війні, по який ти бік лінії фронту, визначається вірою.

Якщо це предмет віри та особистого вибору, хай так і буде. Мій вибір зроблений давно. Я жив у Радянському Союзі і не хочу назад. Я бачив піднесення Центральної і Східної Європи. Я знаю, що піднесення Китаю почалося лише після того, як була дозволена приватна підприємницька ініціатива. І я розумію десятки тисяч китайських мільйонерів, які виводять гроші з КНР і ховають деінде, не вірячи жодному слову своїх правителів.

Наша держава у нинішньому стані здатна лише знищувати економічний розвиток корупцією, обмеженнями, зайвою регуляцією та відсутністю захисту прав власності і правосуддя. Будь-які спеціальні програми стимулювання у наших умовах перетворюються на годівницю для хабарників та олігархів. Власне, самі олігархи і є продуктом державної промислової політики.

Все це вже було: і емісійне покриття надмірного дефіциту бюджету замість його скорочення, і дешеві кредити для своїх через державні банки, і протекціонізм у закупівлях, і спеціальні зони, і пільги для привілейованих, й обман міжнародних партнерів негайно після отримання їхніх грошей, і відкладання реформ на кращі часи, й олігархи на держпідприємствах замість приватизації...

Все це вже було. І результат ми знаємо. Чому цього разу має бути інший результат?

І не треба порівнювати нашу державу з іншими, що мали тисячолітні традиції державного служіння, ґрунтовані на конфуціанських чеснотах.

І не треба показувати пальцем на протекціоністські заходи США чи Євросоюзу. Спочатку порахуйте кількість підписаних цими країнами зон вільної торгівлі.

І не треба показувати пальцями на нафтові держави. По-перше, зміна цін на нафту може сильно змінити їхній стан. По-друге, у нас нафти нема.

Врешті, подивіться на світовий рейтинг економічної свободи. Кореляція між економічною свободою, з одного боку, та добробутом, якістю урядування і щастям, з іншого боку, видима неозброєним оком. До речі, прославлений антилібералами Китай посідає 103 місце, а Україна — 134. Давайте хоча би Китай доженемо по показнику свободи.

Для того, щоб побудувалася нова українська держава, спроможна проводити успішну промислову політику, спочатку потрібен потужний середній клас, який приведе до влади політиків та урядовців іншої якості. А цей середній клас може утворитися лише внаслідок економічної свободи.

Якщо навпаки, якщо спочатку буде збільшення державного втручання, то це лише посилює правлячий клас українських феодалів, яких ми звикли називати олігархами.

Цей шлях ми вже неодноразово пробували. Найбільша дурість - робити щоразу те саме і сподіватися на інший результат, казав Ейнштейн.