"Шестая жизнь" внешней политики Украины

Термін “failed state” досить активно використовується у сучасному політичному дискурсі, щоправда, у політичній доктрині й досі немає сталої дефініції “failed foreign policy”. Об’єктивно проблема полягає у тому, що нескладно зрозуміти зміни сутності та векторів зовнішньої політики, наприклад, “Neue Ostpolitik”, політики Віллі Бранта, що позначила зміну риторики у напрямку поліпшення стосунків з тодішньою НДР. Але, у “новій східній політиці Німеччини” чи “Sunshine Policy” Південної Кореї було те, чим не відзначалася українська зовнішня політика упродовж своїх попередніх п’яти життів, а саме – вивірені концепції, перспективні стратегії, врешті-решт, не тільки розуміння механізму відповідних інституцій та прагнення до їх ефективного реформування.

У сучасному є понад 180 вітчизняних посольств, і, враховуючи, що ООН нараховує 193 країни-членів – це непоганий результат. У більшості країн світу посольства працюють за сумісництвом, тому нерідко на невеликий штаб лягає завдання підтримувати стосунки з трьома і більше країнами. Однак, проблема де-факто ігнорування існування цих країн як “наших другорядних” чи навіть “наших третьорядним” партнерів стоїть досить гостро.

Вітчизняна зовнішня політика немовби б застрягла у дискурсі Холодної війни, тобто, далі вибирає між Заходом та Сходом. Вона свідомо не зважає на появу таких нових світових центрів сили як Індія, Індонезія, Бразилія, Китай чи Нігерія. Факт, що світ більше не однополярний і Вашингтон не відіграє роль “світового поліцейського”, немов би звалився нам на голову після криків “зрада” у контексті “братерської” зустрічі Макрона та Путіна й запрошення Трампом Путіна на саміт “групи семи” у 2020 році.