Семьдесят и еще пять лет: удушение крымскотатарского народа

Як на мене вкрай символічним стало те, що річниця початку депортації кримськотатарського народу у 2019-му стала одною з останніх публічних подій президентства Петра Порошенка. Адже п’ять років, що минули з часу нової хвилі переселення кримських татар з окупованого росіянами Криму на материк, були черговим драматичним етапом життя корінного народу. Але водночас – це був час нових, широких можливостей. Бо ніколи до окупації півострову до кримськотатарського питання не була настільки прикута як увага вищої влади України, так й ключових зарубіжних партнерів.

До основних практичних результатів внутрішньо українського виміру цієї уваги та зацікавленості стало політико-правове визнання Україною кримськотатарського народу корінним, парламентське визнання депортації 1944-1989 років геноцидом та схвалення закону про депортованих осіб. Крім того лідерам кримських татар в Києві була надана потужна кадрова квота у президентській адміністрації та центральних органах виконавчої влади (яка поки скінчилася нічим), а також була збережена традиція надання лідерам кримських татар місць у прохідній частині парламентських списків ключової політичної сили (знов-таки, без якогось відчутного законодавчого результату, але це за багато парламентських каденцій вже стало для незмінних кримськотатарських народних депутатів традиційним).

На зовнішньому рівні кримськотатарське питання відображалося за ці п’ять років у резолюціях Генасамблеї ООН, ПАРЄ та Європарламенту та згадувалося в наказі Міжнародного суду ООН. Напереддень нинішніх роковин депортацію кримських татар було визнано геноцидом у спеціальному акті парламенту Латвії (спроби української діаспори та лідерів кримських татар лобіювати схвалення аналогічної заяви парламентом Канади поки до успіху не призвели).