Почему Украина не развивается? У нас многолетняя стагнация институций. Это нужно исправить

Перебіг конкурсу на посаду виконавчого директора Українського культурного фонду підсвітив два великі системні баги у механізмі функціонування нашої держави, з якими нам ще працювати і працювати в майбутньому.

Перший баг 

Коли йдеться про якесь вагоме для спільноти чи суспільства досягнення, ми (спільнота, різні парламентарі, урядовці і управлінці) часто заходимо в процес без потрібних часових, інтелектуальних, фінансових ресурсів, очікуючи, що всі ці "дефіцити" можна буде загатити людьми. Їх особистим героїзмом, ризиком (від кримінального покарання й інколи буквально до втрати життя), життєвим часом і здоров'ям. 

Таку ситуацію я бачу регулярно на багатьох рівнях. Подивіться, наприклад, як функціонують в Україні життєво важливі сфери – медицина і освіта. Дуже довго саме так працювало все і на культурній сцені. 

Саме такий режим очікується від новостворених інституцій з "новим підходом" – УКФ, УкрІнститут, УкрІнституКниги, Мистецький Арсенал чи Довженко-Центр і багато інших. 

Це саме ми бачимо й щодо інституцій з інших сфер. Найяскравіший приклад – Національна служба здоров'я. Це наша спадщина з часів раннього СРСР і Другої світової війни – саме тоді сформувалися і міцно вкоренилися такі підходи.

Другий баг

В Україні цікавезна система зв'язків між організаціями і органами управління. Не знаю, чесно кажучи, де її коріння, може, підкажете. 

Це така система, при якій рішення, які мали б приймати організації, узурпуються або органами управління, або законодавцями (прийняли закон – виконуйте). А ризики і покарання аутсорсяться з органів управління на підпорядковані організації. 

Останнє я спостерігаю щодня у вигляді численних листів типу "вся відповідальність лежить на установі/підприємстві/компанії" у випадку найменшого сумніву, конфлікту законодавства, будь-якої неясності у будь-якому законодавчому акті. Моє улюблене, наприклад, коли суперечать одна одній норми тендерного законодавства і, скажімо, закону про аудит.

А як узурпуються ці рішення? Через бюджетний процес, коли цифри і типи видатків узгоджуються з баченням органу управління, а не з дійсністю, через різні погодження, визначення кількості працівників і мільйон такого подібного. І це аж ніяк не випадок якогось одного зловорожого органу управління. Це саме системне викривлення. 

Як наслідок, багато директорів інституцій намагаються робити якомога менше рухів, щоб рішень приймати не доводилося, а ризики зменшувалися. 

І ось вам наслідок – багатолітня стагнація інституцій. Сміливці ж регулярно "отримують по шапці", а тут дивись "баг перший".

Тепер найскладніше: як це змінити

Боюся, що на це немає механістичної відповіді типу змін у конкретний закон чи постанови уряду. Це питання зміни культури й підходів, а це мислення людей, у тому числі конкретних управлінців, урядовців і політиків. 

А ще – питання визнання меж своїх ресурсів. Наприклад, того, що в України немає ресурсів на купу речей, щодо яких є амбіції тут і зараз: безкоштовної медицини, дешевого транспорту, компенсації карантинних втрат, десяти недобудованих музеїв, всеохопної підтримки експериментальної науки і ще багато-багато чого. 

І тоді треба шукати баланс, які з цих амбіцій, і якою мірою ми можемо собі дозволити зараз, а які – поставити за мету в осяжному майбутньому. Але це, мабуть, важка і малореалістична розмова.