Минские договоренности: "безальтернативные", но не обязательные

Вже п’ять років минуло з початку Мінського процесу та укладання в його рамках низки домовленостей. Від багатьох сторін та учасників переговорів, вітчизняних та іноземних керманичів можна постійно чути тезу щодо безальтернативності досягнутого в Мінську. Оскільки питання всіляких, альтернативних Мінську, спроб невійськової протидії російської збройної агресії є суто політичним – то воно за визначенням не підлягає експертному, науковому аналізу і варто залишити його політикам. Але іноді, як з боку неприхованого ворога, так й від окремих київських посадовців та міністерств лунає зовсім інша теза – щодо «юридичної обов’язковості» Мінських домовленостей для України. І тут, вже без всілякої політики, можна дуже конкретно вирішити суто правове питання – чи дійсно містять тексти, підписані кимось в Мінську та потім відображені в низці міжнародних актів та заяв, якійсь юридичні зобов’язання для України та інших суб’єктів міжнародного права.

Варто нагадати, що перший документ, що з’явився в рамках мінського переговорного процесу 5 вересня 2014 року, мав назву «Протокол за підсумками консультацій Тристоронньої контактної групи стосовно сумісних кроків, спрямованих на імплементацію Мирного плану Президента України П. Порошенка та ініціатив Президента Росії В. Путіна». Його текст починався із констатації наявності Тристоронньої контактної групи у складі представників України, РФ та ОБСЄ, яка «досягла порозуміння щодо потреби здійснення наступних кроків», перерахованих у документі надалі. Таким чином цей «Протокол», який би формальний статус він не мав, зводився до певного плану (програми) дій, при чому – без будь-яких встановлених строків та визначених відповідальних сторін, без визначення якихось обов’язкових до виконання приписів. Прикладом, у п. 8 «Протоколу» передбачається «вжити заходи з покращення гуманітарної ситуації на Донбасі», але хто саме це має робити з підписантів – ОБСЄ, РФ чи Україна або всі разом – не пояснюється, й лише у двох пунктах прямо передбачено окремі заходи «з боку ОБСЄ».

Далі слід визначитися із компетенцією членів Тристоронньої робочої групи щодо підписання «Протоколу», і тут доведеться як мінімум презюмувати наявність у них непублічних повноважень підписувати якісь тексти від керівників РФ, України та від ОБСЄ відповідно. Бо на час підписання протоколу М.Ю. Зурабов був послом РФ в Україні і будь-які домовленості такого рівня він міг підписувати лише за наявності спеціального мандату. Водночас Л.Д. Кучма представляв Україну в «Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації в Донецькій і Луганській областях» згідно з розпорядженням Президента України № 953/2014-рп, у публічному вимірі – виключно «з метою реалізації плану Президента України щодо мирного врегулювання ситуації в Донецькій і Луганській областях та досягнення домовленостей з його імплементації». Якщо навіть пан Кучма мав у Мінську інші повноваження, крім вказаних у цьому розпорядженні, вони явно не могли суперечити чинному нормативному акту. Й звісно «домовленості щодо імплементації» ніяк не можна назвати делегованими повноваженнями на укладання міжнародного договору. Адже, якщо б «Протокол» 2014 р. був би міжнародним договором (угодою), то згідно його змісту він мав би укладатися (обговорюватися та підписуватися Л.Д. Кучмою) від імені України за спеціальною процедурою, визначеною ст. 3, 5, 6 закону України «Про міжнародні договори» 2004 р., для якої розпорядження № 953/2014-рп явно недостатньо.