Азовские "истерические воды", или Как Украину на тюльку разменяли

Нещодавні трагікомічні події, а саме «телепортація» капітану сумнозвісного «Норду» з Мелітополя в Керч та підписання шляхом «листування» протоколу україно-російської «рибної» комісії на 2019 рік змушують учергове згадати проблему азовського рибальства. На моє глибоке переконання саме цей бізнес, на якому виросли та зцементувалися «харчові ланцюжки» – від селищних рибгоспів до московських та київських кабінетів урядових кварталів та поважних Адміністрацій, - призвів до «заморозки» статусу та режиму фактично радянського статусу Азову вже майже на три десятиріччя.

У перші роки незалежної України ще знаходилися вітчизняні посадовці з державницьким баченням, які відстоювали концепцію статусу Азову, користування ним та його розмежування з росіянами згідно вимог міжнародного права. І не лише загальновизнані принципи свободи судноплавства були тоді на нашому боці, але й географія. Адже більша частина азовської акваторії та й Керч-Єнікальський судноплавний канал у протоці за будь-яких ліній розподілу залишалися під юрисдикцією України.

Втім ще у 1993 р. РФ спромоглася підписати з нами міжвідомчу угоду про рибальство на Азові. Цей акт дозволив українським та російським господарствам ловити рибу в усій акваторії Азовського моря, включаючи й затоку Сиваш (й це не випадково, бо невпинно готувалися до анексії Криму росіяни вже тоді). Щорічний розподіл квот мав визначатися через протоколи засідання спільної комісії, а потім національні органи розподіляли ці квоти між господарствами. Згадані угодою центральні органи влади давно пішли в небуття (без належного правонаступництва до речі), але мало що є більш сталим в Україні ніж щорічні збори цієї комісії – за будь якої влади та обставин.