"ФСБшник сказал - пиши на помилование. Я отказался". Первое интервью Балуха

Історія Володимира Балуха – це український прапор і табличка-присвята героям Небесної сотні на власному будинку в окупованому Росією Криму. А далі - сфабриковані справи, СІЗО, голодування, етапи й колонії. Після 2 років і 9 місяців в ув’язненні він на свободі. Його перше інтерв'ю - для LIGA.net.

– Уже відчули, що ви вдома?

– Є розуміння, що в Україні, але усвідомити цього ще не встиг. Важко осмислити, що три дні тому прокинувся, очі відкрив – і все те саме, і це надовго, а тут раз – і така різка зміна. Розумію, що вдома, в Україні, проте усвідомити, що ось з вами сиджу, розмовляю, у повній мірі не вдається. Сьогодні вранці на коротку мить між сном і дійсністю пожалів, що то лише чудовий сон, а я знову в тій самій камері. Проскочило як тінь, промайнуло, і тут же зрозумів, що ні, усе насправді. Воно згладиться, заросте, просто потрібен час.

– За ці кілька днів в Україні що вам найбільше запам’яталося або здивувало?

– Я зовсім не очікував сходячи з трапу побачити маму. Це було найбільше потрясіння для мене за той день. А ще коли ми летіли додому, то домовилися, що морячки виходитимуть першими, тож я міг бачити у вікно, як Зеленський йде до літака. Без краватки, поводився вільно, повертався до людей, махав комусь там рукою вітаючи, посміхався. Це було перше, що мене здивувало – така зміна у поведінці офіційних осіб, відсутність патетики. Згодом вразило те, як нас зустріла держава оцими умовами у Феофанії. І ще, до чого не звик поки: скільки нових облич у телевізорі – близько 90% не знайомі мені. Що ведучі змінилися – одна Марічка Падалко вічна, – що гості, експерти, котрі висловлюють свої міркування. З контексту розумію, що народний депутат, а обличчя вперше бачу.

– Коли ви дізналися, що буде обмін? Як цей процес проходив для вас?

– 16 серпня мене забрали з Торжка (місто у Тверській області Росії, колонія №4) й повезли у Лефортово.

– Вам пояснили, що відбувається?

– Ні, там ніхто нікому нічого не пояснює. Принаймні, там, де я був. Тим більше той (співробітник колонії), хто мене на етап випроводжував. Я запитував, у зв’язку з чим. До мене адвокат якраз мав приїхати, я хотів побачитися з ним до того. Він мені: "Мы ничего не решаем, нам сказали – мы исполняем". Я йому: "Да что ж вы никак не успокоетесь?! Возите меня туда-сюда". "Ну вам же нормально не сидится", – відповів мені. Виконуй усе, що вимагають – це вони називають "нормально сидеть".

Зрозуміло, що в тюрмі ніхто не відштовхується від слів наглядачів, але ж десь вони там все одно осідають, і я подумав: або вони знову вирішили змінити мені управу, або це обмін. Надія була і досить нав’язлива. І ці дві думки боролись між собою увесь час. Коли ми виїжджали з Торжка, я знав уже, що везуть в СІЗО-2 у Москві, проте не знав, що він зветься Лефортово. Супроводжували ушістьох – три автоматчика і три з пістолетом.

По приїзду в Лефортово на прийомі я відмовився виконувати їхні вимоги – роздягатись, підписувати папірці, сказав, щоб пояснили спочатку, що відбувається, за яким бісом мене сюди привезли, і дали можливість зустрітися з адвокатом або консулом, хоча б з одним із них. Вони навідріз, мовляв, я повинен виконувати розпорядження. І знову в мільйонний раз розповідаю, що нічого їм не винен. В процесі цієї суперечки прийшов підполковник ФСБ, і, коли ми залишились один на один, каже мені: "Сейчас я сделаю предложение, от которого вы не сможете отказаться". Дає мені чистий аркуш і зразок: "Вот, пишите такое заявление". Я прочитав, а там якась важка стаття, пов’язана з тероризмом, до 17 років тюрми.

Питаю, а я до того яким боком. Він: а це не ваше діло, дістає інший: "Пишите по этому образцу на помилование". – "Я такого писать не буду". – "Ну, смотрите, это ваш выбор. Конвой стоит, ждет вашего решения. Если откажетесь – сейчас же поедете обратно". – "Значит, судьба такая. Ты не понимаешь, что если бы я был научен принимать такие решения в своей жизни, то я бы и в тюрьме не сидел?". Він покрутився ще трохи: "Ну, вы же понимаете, что это формальность. В любой момент сможете от этого отказаться". – "Что значит формальность? Это не между мной и тобой соглашение, я перед ним (богом) за свои действия отвечаю. Если это формальность, то не я создавал эту ситуацию, а ваше государство, ваша ФСБшная система, выпутывайтесь, как хотите, меня не зачем приплетать".

Після цієї полеміки він ніби відступив. Проте через якийсь час приносить написане від мого імені прохання: "Вам осталось только подписать". Я йому знову відмовив. Потім ще раз повернувся: "Может все-таки передумали?". Вже було просто смішно.

Це сталося 16 серпня, тоді була досить велика надія, я би сказав, стан, близький до ейфорії. Хоча водночас не міг не думати про Сашка Шумкова, який залишився у Торжку і швиденько передав назовні – це я тепер уже знаю, – що мене звідти вивезли. І тут виявляється, що мені світить свобода, а Сашко й досі там. Ця думка як магнітом відтягувала від радісного передчуття.

А потім ще два тижні нема та й нема нічого. 29 серпня прийшов консул, передав мені тимчасове посвідчення для повернення в Україну (паспорт Балуха вилучили під час одного з обшуків, згодом документ "пропав", - ред.). З його слів я зрозумів, що ось вже завтра-післязавтра. А далі знову тиша, і більше тижня минуло.

– Увесь цей час у Лефортово ви були в ізоляції? Нікого з українців не бачили, ні з ким словом не перекинулись?

– Ні з ким абсолютно. Просто потрібно розуміти, що таке Лефортово: будь-яке спілкування між камерами виключено, а в камері я сидів один. Хоча маю сказати, що сервіс, як для тюрми, – на п’ять зірочок: само собою положнякові нари, стіл, шафа, а окрім того холодильник, раковина, унітаз – усе цивільно, телевізор був, проте, мабуть, у мене одного з хлопців він не працював, радіо слухав, кип’ятильник на день четвертий десь принесли. Тепло, сухо, здавалося б, поїв собі й спиш, але ось ця невизначеність. Впевненість, що це обмін, настала в суботу, десь о 06:00 ранку. О 04:00 зайшли, сказали збирати речі на вихід, ще через годину заглянули – змотуй матрас. А ось о 06:00, коли принесли гроші, які були на моєму особистому рахунку, й віддали готівкою, тоді я упевнився, що точно на вихід.

Проте мозок відтягував цей момент. Я собі уявляв, що нас посадять у столипін, повезуть на кордон, а назавтра обміняють, думав, якраз налаштуюся, поспілкуюся з хлопцями. Не може ж бути такого, що тільки мене звільняють, інші повинні бути. А коли я зайшов в автобус, то зайшла мова про літак.

– Які були відчуття, коли побачили, хто ще, крім вас, в автобусі?

– Я заходив передостаннім з не-морячків, за мною Клиха завели. Коли побачив Кольченка, Сенцова, Сущенка, Карпюка, то був шокований. Буквально у переддень чув по радіо, що у Владивостоці Путін відповідав про Карпюка й Клиха про окрему думку щодо них. Я розумів, що так само маю особливу мітку в плані обміну. А тут заходжу – і всі сидять, аж розгубився. В той момент усвідомив, що сталася якась екстраординарна подія. Це тепер більше розумію контекст, про Цемаха, наприклад, взагалі не чув раніше.

Був один веселий епізод в автобусі. Усі сідали попарно: мене під вікно, а поряд ФСБшник. Я зайшов, мені відразу вказали на місце. Помітив, що одразу за мною чоловік зі знайомим обличчям: "Привіт! Пам’ятаєш мене?". Я такий: "Звісно!". Проте не впізнав на ходу. Думаю, зараз роззирнусь, привітаюсь з хлопцями, роздивлюсь краще, хто є, й одразу пригадаю, що за знайоме обличчя. Бачу, Олег Сенцов, а там Кольченко, за ним – Сущенко і Карпюк. Я тоді вітаюсь і кажу: "Не зрозумів. А що, Жені Панова нема?". А чоловік позаду: "А я ж тоді хто?". Я засміявся, а він же просто схуд так, що й не впізнати.

Востаннє ми з Женею бачилися обличчя до обличчя в Сімферопольському СІЗО перед самою моєю відправкою у Керч. Зустрілися в бані – такого майже ніколи не буває, в’язням не дозволяють перетинатися – о, привіт, те-се. Він віддав мені гель для душу: "Возьми, пусть будет". І я той гель по всіх етапах возив і донині він зі мною. Досі Жені його не показав, тільки розповів, що спеціально беріг. Якраз у день обміну за кілька хвилин до того, як прийшли й наказали збиратися, я відкрив очі й поглядом зачепився за той гель і подумав про Женю. А через чотири години ми вже були в автобусі, а ще через чотири – в літаку додому. Отака швидка зміна – з пекла в рай.

– В отих СІЗО й колоніях, де вам довелося побувати – Сімферополь, Керч, Твер, Торжок, Лефортово – адміністрація розуміла, хто у них сидить? Було особливе ставлення?

– Я ж скрізь відмовлявся виконувати їхні вимоги: одягати тюремну робу, підшивати бірку, оце все. У Твері й Торжку мав серйозні проблеми через це, які саме – згодом будемо озвучувати, після того, як випрацюємо позицію з адвокатом. А в Керчі мені одразу самі запропонували: ти не створюєш нам проблем – ми закриваємо очі на те, що ти "непримиримый", назвемо це так.

– У Торжку вам взагалі створили «особливі умови». Скільки днів за увесь період ви провели поза штрафним ізолятором і приміщенням камерного типу (відділення для порушників режиму у виправних установах)?

– 14 березня я був у Твері, там два тижні просидів у карцері, 28-го привезли у Торжок, 16 серпня вивезли у Лефортово – отже, разом неповних п’ять місяців. За цей час, не рахуючи тюремну лікарню, у звичайних умовах був три дні, решта – в ШІЗО або ПКТ. ШІЗО – найгірше з усього. Там тобі взагалі нічого не можна: ні сісти, ні прилягти, ні закурити, ні читати, ні писати. Отак цілий день на одній нозі стоїш як чапля. На ПКТ теж не солодко, сидиш сам, проте можна читати й писати.

– Усі політв’язні, та й ви самі не раз говорили, що листи – це найбільша радість у тюрмі. А як щодо передачок? Пригадаєте який випадок, коли прийшло щось таке, що неабияк потішило?

– У Сімферополі й Керчі я сам замовляв, що передати, а у Торжку за увесь час віддали тільки одну передачку, коли у ПКТ сидів. Я вам скажу, коли було і здивування, й радість. Коли привезли у Лефортово, я розумів, що ніхто не знає, де мене шукати. І раптово на другий день, здається, приносять плитку шоколаду. Це був пробний закид з волі: якщо приймуть – значить, я тут. І тоді зрозумів, що не загублений, і стало легше. А наступного дня від адвоката Олі прийшла маленька предачка – снікерс і кава, дуже зрадів їм.

– Що вам далося найскладніше за цей період?

– Найскладніше? А давайте я заміню це питання іншим і сам на нього відповім. Що було найціннішим? За цей період прийшло усвідомлення, що Україна в жодному разі не має права відповідати на їхні дії дзеркально, як люблять казати у Кремлі. Злом зло не переможеш. За три-чотири дні до обміну в одній з книжок я зустрів висловлювання Конфуція: "Якщо ти ненавидиш – отже, тебе переможено". Це правда. Проте, якби мені три роки тому хтось таке сказав, я би дуже сперечався. А тепер одразу погодився. Пережите, пройдений шлях дозволив мені це усвідомити.

Мова йде не про те, що ми маємо простити й любити їх, – ні. Але щоб досягти своєї мети, вибороти перемогу, потрібно не ненавидіти, а навчитися дуже точно розуміти саму природу їхніх дій. Мусимо виключити ненависть. Упевнений, що така позиція заводить у безвихідь, хоча раніше говорив би по-іншому.

– Чи змінилося за цей час ваше відношення до росіян?

– Я ніколи не ставився до них однобоко. Скажімо, воно не змінилося, а гіпертрофувалося. Моє неприйняття поганих речей тільки посилилося. А хороше відношення до людей з іншого боку барикад зросло у геометричній прогресії. Є розуміння, що люди різні, і кожен має свої вади, робить помилки.

До слова, Україні вкрай потрібен такий підхід. Щиро бажаю, щоб політики, громадські активісти, але й не тільки вони навчилися розуміти інакших від себе. У Новій Каховці десь на центральній площі є напис "Город – единство непохожих". Дуже гарний, влучний вислів. Я би хотів, щоб люди це зрозуміли, прагнули гармонії, поєднання різноманіття, навчились не загострювати увагу на дрібницях через ненависть, неприйняття, а навпаки, знаходили те, що нас об’єднує, склеює.

– Про вас зачасту говорять як про людину-символ, уособлення всього українського в Криму. Як ви до цього ставитеся?

– Чесно кажучи, я такого не розумію. Мені часто про це говорять, особливо кримські татари. Однак я пішов саме таким шляхом не тому, що прорахував майбутні виграші. Я усвідомив: якщо ніхто не покаже, що відбувається в Криму з людиною, яка відкрито висловлює свою позицію, то у світі складеться хибне уявлення, що кримчани погодились (на окупацію) і радіють цьому. Потрібен був приклад того, що роблять з тим, хто відкрито озвучує свої справжні погляди. В Криму багато незгодних людей, але вони вимушені сидіти тихо і не проявляти громадянську позицію.

– Чи не висока ціна була за цей вибір? Чи змінили би щось, якби мали таку можливість?

– Ні, ні про що не шкодую. Жодної секунди не шкодую про те, що сталося саме так. Звичайно, із досвідом перебування в ув’язненні, деякі речі зараз я робив би інакше, але це не про позицію і суди, а про мою поведінку в ув’язненні, серед зеків. Мабуть, тоді я би вийшов з меншими втратами, меншою кількістю поламаних ребер. Але ці знання приходять тільки з досвідом.

– Що далі? Ваші перші слова в аеропорту були про Олександра Шумкова й інших, хто в ув’язненні.

– Я в бога прошу тільки одне: щоб він дарував здоров’я моїм рідним. Якщо все буде гаразд, то заради хлопців, які там залишилися, й повернення Криму я ладен хоч до чорта в пащу їхати.

– І до Криму збираєтеся повертатися?

– Збираюся, та поки не обрав транспорт. Ще думаю, чи на військовому (літаку) АН-і, чи (танку) Т-90, або (танку) Оплоті.

– Маму вмовлятимете переїхати з Криму?

– Ми уже про це домовилися. І я був приємно вражений, що мама погодилася, бо очікував зустріти значно більший спротив. Як тільки тут будуть створені зрозумілі мені умови, обов’язково її заберу.

Читайте також: Обмін відбувся: повний список звільнених з полону

Текст - Альона СавчукФото - Тарас Ібрагімов