Когда один спасает пятерых: три шага до запуска трансплантации в Украине

Щороку в Україні потребують трансплантації  5 000-10 000 пацієнтів, але лише 350-400 із них отримують пересадку органів, практично всі - за кордоном. Решта – або шукають гроші на операцію самотужки, або продовжують чекати і помирають. 

Це при тому, що в Україні достатньо висококваліфікованих спеціалістів, є медичні центри з необхідним устаткуванням і персоналом, а віднедавна – і необхідне законодавство.

На державну програму лікування за кордоном щороку спрямовується близько мільярда гривень, при цьому вартість пересадки органів в іноземних клініках утричі вища, ніж у нашій державі, і це за дуже скромним підрахунком. 

Наприклад, якщо трансплантація серця в Індії обходиться у $150 000, то в Україні це коштує 647 000 грн або близько $26 000. Такі ціни на послуги трансплантації були нещодавно затверджені Міністерством охорони здоров’я, і вони є цілком реалістичними. Тобто, на ті ж гроші в Україні можна було б прооперувати у рази більше людей.

І навіть ці ціни – непідйомні для більшості наших пацієнтів. Тому моя категорична позиція: трансплантація має оплачуватись на 100% коштом держави. Адже це - не лікування, це - єдиний спосіб врятувати життя людини.

Що необхідно зробити для запуску системи трансплантації в Україні

Крок перший: розробка загальнонаціональної Стратегії розвитку трансплантації

Під час роботи в МОЗ ми з командою колег уже розпочали розробку Стратегії. Проєкт, зокрема, передбачав створення в Україні семи-восьми трансплантокругів, центром яких були б потужні медичні центри трансплантації (як-от Київ, Львів, Запоріжжя, Дніпро, Харків, Ковель).

Залежно від території і можливості доправлення органів з лікарень кожен такий округ об’єднував би дві-три області. При цьому, за законом будь-який медцентр, що має відповідного рівня хірургію, анестезіологію, реанімацію та достатньо кадрів належної кваліфікації, може отримати ліцензію на проведення трансплантації. Тому Стратегія має бути гнучкою і враховувати можливі зміни.

Питання фінансування також мало б бути відображене в Стратегії.

Наприклад, реанімаційні відділення кожної лікарні повинні забезпечуватись відповідним діагностичним обладнанням. Зараз таке обладнання має менш як 1% лікарень, а вартість комплекту на одне відділення становить близько мільйона гривень. У Стратегії має бути чітко прораховано реальну потребу і необхідне фінансування.

Усі питання мав би контролювати Координаційний центр з питань трансплантації МОЗ, а діяльність має здійснюватись за трьома окремими напрямами:

- органна трансплантація;
- трансплантація кісткового мозку;
- трансплантація клітин і тканин.

Крок другий: запуск Єдиної інформаційної системи трансплантації (ЄДІСТ)

Ключова проблема, що потребує вирішення, - врегулювання технічних, спеціалізованих суто медичних та юридичних процедур. Запуск ЄДІСТ дасть змогу координувати процеси трансплантації всією країною, створити і розвивати систему, а не окремі ситуативні пересадки.

В Україні така система знаходиться поки в стадії розробки та впровадження. Основний її компонент – можливість внесення в систему прижиттєвої згоди громадян на донорство, тобто формування бази донорів. І хоча законодавством віднедавна передбачена можливість надання такої згоди, норма у законі є, а юридичного та логістичного механізму – немає.

До слова, розвінчаю один із поширених міфів навколо цього питання. На відміну від деяких країн, де кожна людина автоматично вважається потенційним донором, а у разі незгоди має оформити відповідний юридичний документ, в Україні закон працює навпаки: людина НЕ розглядається як потенційний донор, якщо не оформить юридично свою згоду на забір донорських органів у разі її смерті.

Тож поки така база не працює, для лікарів єдиним способом врятувати чиєсь життя шляхом трансплантації органів залишається згода родичів померлого пацієнта. Однак, шанси на отримання цієї згоди в українських реаліях мінімальні, а моральний аспект розмови з родичами надважкий, лиш в невеликій кількості випадків вдається отримати таку згоду.  

Крок третій: загальнодержавна інформаційна кампанія

Один донор може врятувати життя п’яти-шести людей! Однак досі в українському суспільстві немає однозначного сприйняття самої ідеї пересадки органів, натомість, побутує безліч міфів і упереджень, що не мають нічого спільного з реальністю.

Звідси – необхідність третього надзвичайно важливого кроку – якнайширшого інформування суспільства!

Чимало країн пройшли той самий шлях, що проходимо зараз ми, - від повного суспільного несприйняття до тисяч врятованих життів щороку. Наприклад, у багатьох державах з сильним впливом католицької церкви добровільне донорство збільшилось у рази після того, як у 2000 році Папа Римський Іван Павло ІІ відвідав міжнародний конгрес товариства трансплантації і заявив, що трансплантація органів стала великим кроком у справі служіння науки на благо людства, і безкорислива передача донорських органів є жестом істинної любові.

Україна вкрай потребує публічного обговорення цієї теми з широким залученням лідерів думок. І авторитетні представники церков і конфесій теж могли б висловити свою позицію з цього питання.

Такі масштабні проєкти, як побудова цілісної системи трансплантації у державі, - надважливе завдання, що потребує системного, методичного підходу і підготовки. Адже життя людини – найвища цінність!