Ноу-хау от Зеленского: что скрывает "разгрузка" Верховного Суда
"Турборежим покращення" нової влади змушує щодня замислюватися над тим, як же він впливає на життя кожного з нас. Черговий законопроєкт №2314 щодо оптимізації роботи Верховного Суду України та судової системи в цілому, який вніс на розгляд Верховної Ради президент України Володимир Зеленський, як невідкладний, 25 жовтня 2019 року, - не виняток. В законопроєкті пропонуються дійсно загрозливі зміни до законодавства. Наразі наша найближча правова реальність залежить лише від оперативності реагування громадянського суспільства на такі кроки влади.
Перш ніж аналізувати президентське "ноу-хау", нагадаю, що, згідно зі статтею 55 Основного Закону, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
За даними опитувань Центру Разумкова, 34% громадян вказали, що рішення суду були незаконними і несправедливими, 7,4% при цьому зазначили, що від реформування судової системи очікують забезпечення верховенства права. На питання про те, у якому суді (українському чи в Європейському суді з прав людини) громадянин України має більше шансів отримати справедливе судове рішення у своїй справі, 68% проголосували за ЄСПЛ і лише 3% досі покладають надії на вітчизняні суди.
Зрозумілим у такому розрізі є першочергова потреба гарантування громадянам доступу до правосуддя, як складової частини права на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Але президент, як суб’єкт законодавчої ініціативи, легких шляхів не шукає. Про це свідчить виправдання абсолютно химерних, з точки зору захисту прав людини, законотворчих пропозицій такими загальними поясненнями, як "зменшення навантаження на Верховний Суд", "недопущення зловживання процесуальними правами", "забезпечення швидкого розгляду справ".
Цим законопроєктом передбачаються суттєві обмеження щодо оскарження окремих судових рішень - малозначними за ціною позову та тих, що можуть, згідно з нормами процесуального законодавства, розглядатися у спрощеному порядку.
Серед основних аргументів, озвучених представниками Офісу Президента під час засідання профільного парламентського комітету, було,
- по-перше, зосередження ВС на забезпеченні єдності судової практики. Саме це, на їхню думку, є основною функцією касаційної інстанції. Між тим, функції цієї інстанції є комплексними, і навряд чи може йтися про перевагу одних завдань Суду над іншими, адже це створює дисбаланс у вирішенні правової проблеми, яку громадянин виносить на судове вирішення.
- по-друге, йшлося про те, що суд касаційної інстанції не має вирішувати так званих "індивідуально визначених" спорів, з чим також важко погодитися, адже тим самим: а) звужується право громадян на справедливий суд; б)громадянин значно швидше вичерпує національні засоби захисту, а отже – набуває підстав для звернення до ЄСПЛ (думаю, очевидно, у СКІЛЬКИ разів зросте як кількість звернень до Суду, так і обсяг бюджетних витрат на виконання рішень останнього).
Водночас проєктом фактично пропонується "фільтрувати" доступ до касаційної інстанції саме найбільш вразливих категорій справ – аліментних, споживчих, трудових, зважаючи на їх так звану «малозначність», і тут також є справедливим попередній висновок очікуваного вкрай несприятливого впливу на подальшу якість судових розглядів відповідних спорів.
- по-третє, цей законопроєкт, за словами представників Офісу Президента, спрямований на розвиток положень підтриманої, але досі не схваленої підписом президента "судової реформи". Чи варто говорити, що в правовій державі такий крок навряд чи є можливим?
І на цьому експерименти над людськими долями, як виявилось, не завершуються. Офіс Президента вважає за можливе "з’ясувати у 6-місячний строк, чи достатнім для забезпечення правосуддя є 100 суддів ВС, і якою є оптимальна кількість суддів". Однак, є "незначна" поправка: судову реформу вже схвалив парламент, і незабаром касаційна інстанція діятиме у такому скороченому складі. Чи достатнім він буде для забезпечення правосуддя для громадян, її ініціатори фактично пропонують замислитися колись потім. Нібито й не було зауважень міжнародної спільноти, українських юристів та правозахисників, парламентарів, і, що найцікавіше, нібито існує цілісне бачення реформування відповідної сфери, а не "точкові" законопроєкти, які пропонують лише фрагментарні відповіді на основні запитання.
Тим часом ЄСПЛ у своїй практиці повсякчас наголошує, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, вимагає за своєю природою державного регулювання, однак Суд повинен ухвалити в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції, переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).
Підсумовуючи, можна констатувати: реалізація пропонованого президентом підходу є вкрай небезпечною не тільки для подальшої долі української судової системи, але й для доль мільйонів українців, які будуть прагнути до захисту своїх прав у суді.
Републикация полной версии материала запрещена (без письменного разрешения от редакции)