Гражданин-подпольщик: реформа образования и конформизм

«Підпільник Кіндрат в надійному місці сховав автомат» - 1989 року невідомий тоді нікому Андрій Миколайчук саме з цим хітом став лауреатом другої премії у жанрі поп-музики (випередивши Павла Дворського) та здобув приз глядацьких симпатій. Минуло тридцять років, а кіндрат досі у підпіллі і час і все частіше хапається за автомат при слові реформа освіти. При чому, схоже існує багато кінтратів які часом героїчно змагаються як одне з одним, так і з Системою.

Чому ж кіндрата так висаджує все, що пов’язане із правилами, владою, процедурами, інституціями – одним словом?

Він колись навчався у школі. Можливо, навіть отримував високі оцінки. З математики чи фізики або хімії. Не виключено, він навіть отримував «відмінно» з історії за «правильні» відповіді. Але він дуже рідко відчував смак та інтерес до того, чим його вантажили на уроках. Втім, як до того чим він наповнювати свій шлунок у шкільній їдальні.

Тут усе йому нагадувало про неволю: правила, на які не впливаєш; знання, які не знаєш де і як застосувати. Ні, ну коли до рук трапляється шматок карбіду кальцію, то якось само-собою виходить напакувати його у пляшку, залити водою і добре збовтати. Ну, але, звісно на уроках цього не показували, а задавали нудні задачки на валентність. Запам’ятати усі ці формули і дати без «шпор», закладених у годинник чи підшитих до манжетів сорочки було дуже складно. Так Кіндрат ще зі шкільної лави освоїв навички конспірації і криптографії.

Потім у нашого героя ще був універ, де він засвоїв, що розумні хлопці і дівчата «рішають вопроси», а лохам залишається розв’язувати наукові чи суспільні проблеми. Слід сказати, що у короткому горизонті партизанська тактика виявилася навіть блискучою.

Микола Рябчук свого часу підмітив феномен як «шантажистка держава». Суть «гри» у тому, щоби допустити до «системи» якомога менше інших гравців, а у тих, хто опинився поза нею викликати відчуття провини. І тут суперечливі закони і багато домашніх завдань – надійний інструмент, щоби поставити на місце як занадто допитливого школяра, так і занадто активного громадянина. «Тобі що – більше за всіх потрібно?» - стандартне запитання, на яке міцно привчають не відповідати ще зі школи, і якого дуже важко буває позбутися коли вирішується доля країни.

Попри усі українські революції у владних кабінетах і навчальних аудиторіях все ще багато тих, які зацікавлені, щоби їх не закидали проблемами, але продовжували «рішать» навіть те, що не піддається розв’язанню. Скасувати у суді закон гравітації? Легко! Все залежить від ціни «вапроса».

Звісно, на великій політичній арені, і у тісних кабінетах є ті, хто розуміє, що світ драматично змінився і потрібні нові принципи урядування, економіка, нова освіта, зрештою. Так само далеко не усім Кіндратам комфортно весь час тягати з собою трофейний автомат і палити шини.

Можливо місцем зустрічі для усіх цих персонажів і має стати школа. Кожен з нас вийшов зі шкільної шинелі і вона залишається неминучим досвідом для наступних поколінь. Є велика спокуса монополізувати цю точку доступу. Що, власне, і відбувалося останнім часом. І не важливо носії яких цінностей і бекграундів стануть монополістами вчергове. Абсолютна влада розбещує абсолютно.

Найкращий із можливих виходів - прийти до паритету через принцип педагогіки партнерства. Концепція НУШ проголошує цей принцип, але сам собою він не реалізується. На рівні кожного конкретного навчального закладу учням їх батькам, педагогам, адміністрації і місцевій громаді потрібно вчитися домовитися про правила взаємодії, сформулювати їх максимально просто і зрозуміло. З боку органів влади лише потрібна довіра до цього процесу і максимально гнучкий підхід по політик і регулювання.

Гнучкість і презумція розумності потрібна і при формування державних стандартів та освітніх програм. Учням необхідно давати можливість обирати чого вони хочуть навчити. Батькам – впливати на обсяги навантаження. Досвід навчання має допомагає у практичних ситуаціях, Скажімо при плануванні ремонту і веденні родинного бюджету чи плануванні подорожі а не лише  зводитися до іспитів.  Вчителям – варто дати більшу академічну свободу у виборі методик та інструментів. Директорам шкіл – право позбавлятися тих педагогів, які не виправдали кредит довіри і проявили психологічне насильство, або хронічно не знаходять адекватних способів роботи з учнями. Фаховим асоціаціям визначати кваліфікаційні критерії і щодо директорів, і щодо педагогів. Наразі ж у проекті Закону «Про повну загальну середню освіту», затвердженому Кабміном є проба за принципами допотопної доцифрової епохи регулювати одними для всіх стандартами, давати докладні інструкцій, замість того, щоби забезпечити надійною навігацією; контролювати кожен крок, замість того, щоби давати змогу навчатися через досвід і набувати спроможності.

• Читайте також: Вывести школы из застоя. Децентрализация и сфера образования