Бог и гендер. О чем спорили феминистки и праворадикалы на Подоле
12 червня на київському Подолі лунали крики та матюки. Близько 15 хлопців кричали: “Лесбійки!” та “Підарня!” двом дівчатам, що тримали в руках обірвані плакати з написами “Бог і батьківщина”. Дівчата зірвали плакати з паркану, а наклеїли їх туди півгодини тому ці хлопці. Розпочався конфлікт, який майже переріс в бійку.
Дівчата – представниці феміністичного руху, хлопці – праворадикальної організації “Традиція і порядок”. Конфлікт, вічний, як боротьба Монтеккі з Капулетті, та питання, що було раніше, курка чи яйце.
В Україні кожного року цей конфлікт загострюється у червні. У цьому місяці зазвичай проходить KyivPride – низка заходів, присвячених ЛГБТ-спільноті. Через карантин у 2020 році всі заходи прайду, включаючи Марш рівності, який кожного року намагаються зірвати праворадикали, проходять в онлайні.
Liga.net поговорила з обома сторонами конфлікту про те, як вони бачать сутичку на Подолі та глобальне протистояння між правими та лівими силами в Україні.
“Якби не було нападів, ми б могли цивілізовано вести діалог, обмінюватись думками”
Йош, 32 роки, співзасновниця “Феміністичної майстерні” у Львові. Народилася в Харкові, за освітою - архітекторка
Ввечері 12 червня ми з подругою з FemSolution гуляли Подолом. Побачили, що паркан Гостинного двору завішаний якимись плакатами. Придивились – а там слогани “Стать – це стать. Гендер не існує”, “Традиція сім’я порядок”, “Бог і батьківщина”, зображення меча, що розрубує ЛГБТ-прапор. Поряд з плакатами нікого не було, тож ми вирішили їх зняти.
Плакатів було багато. Ми відклеювали їх, складали у стопку, щоб викинути на смітник. Потім повернули за ріг паркану і побачили такі ж самі плакати там. Почали знімати і за хвилину побачили, що на нас йде загрозливий натовп. Це були приблизно 15 чоловіків по 20-30 років та одна дівчина. Якось одразу було зрозуміло, що вони налаштовані ворожнечо і що це праворадикали – вони були у спортивному одягу, дехто – в футболках “Традиція і порядок”.
Я подумала: “Ну все, зараз на нас нападуть”. Відійти ми не могли. Вони йшли з відкритого простору, а позаду нас був лише паркан. До того ж, тут є психологічний момент. Я знаю, що праворадикали можуть нападають на людей, коли ті біжать. Будь що може спровокувати побиття. Нам хотілось цього уникнути, тому ми залишилися на місці.
Вони підійшли й одразу почали кричати та обзивати нас. Мою подругу вдарили рукою по обличчю. Мене – також по обличчю пластиковим трафаретом. В неї залишилася легка припухлість, яка зійшла наступного дня. Ці люди оточили нас, а коли ми намагалися вийти з оточення, підходили впритул та притісняли до паркану. Іноді штовхали. Не давали нам вийти. Один з них стояв впритул до нас та бив рукою по паркану над нашими головами.
Вони кричали: “Клейте назад!”, “Підарня!”, “Лесбійки!”. Ми хотіли викликати поліцію, але було страшно діставати телефони, тому ми кликали на допомогу перехожих: “Допоможіть! Зателефонуйте в поліцію!”. Телефон подруги все одно постраждав. Коли в черговий раз її штовхнули, вона відлетіла до паркану, й екран її телефону розбився у сумці. Люди навкруги реагували пасивно. Хтось взагалі не звертав уваги, хтось з перехожих зупинявся подивитись, що відбувається. Лише через якийсь час один з перехожих викликав поліцію.
Все закінчилося за 15 хвилин. Хтось з цих людей сказав: “Ми тут на Подолі щоп’ятниці проводимо агітацію. Приходьте зі своїми”. Наскільки я зрозуміла, це так вони забили нам “стрєлку”. А потім розвернулися та пішли.
Ми залишилися чекати на поліцію. Хлопець, який її викликав, пішов, але залишив свої контакти, щоб бути свідком. Почекали півгодини, ніхто не приїхав. Пішли до відділку самі та написали заяву про напад. Після цього з нами ніхто не зв’язувався.
Для нас з подругою цей напад не став шоком. Ми досить легко емоційно його пережили. Ми обидві приблизно по п’ять років займаємось активізмом, проходили тренінги про те, як поводитися у таких ситуаціях, та психологічно були до цього готові. До того ж, я вже брала участь в акціях, на які нападали праворадикали.
Я займаюся активізмом з 2009 року. Почала ще у Харкові. Спочатку це був рух за права студентів, проти реформ колишнього міністра освіти Табачника. Для мене це був логічний шлях, бо я ще з дитинства переймалася питаннями справедливості, завжди захищала дітей, яких булять в школі.
Десь у 2013 році познайомилась з представницями феміністичного руху і зрозуміла, що фемінізм – не лише боротьба за права жінок, а ще й проти різних форм насильства та дискримінації. Я зрозуміла, що в моєму житті також були ситуації, в яких я страждала через упереджене ставлення до мене як до жінки.
Це проявляється у повсякденному житті й настільки увійшло в нашу культуру, що ми можемо цього навіть не помічати. Як і більшість жінок, я стикалася з домаганнями на вулиці, зі зневажливим ставленням посадовців, що не хотіли бачити в мені професіоналку.
Наша система освіти повністю просякнута зневажливим ставленням до жінок. Я навчалася в університеті на архітектурному факультеті та вивчала спротив матеріалів. Цей предмет пов’язаний з фізикою та математикою. Дівчата у групі знали його краще, ніж хлопці, але викладач все одно часто казав: “Ой, дівчата-хохотушки, вам потрібно правильно вийти заміж”. Моя наукова керівниця – велика професіоналка, дуже розумна жінка, але й вона казала: “Для жінки краще йти в аспірантуру, а не працювати за фахом, тому що це занадто складно. Краще знайти спокійне місце, щоб було зручно йти в декрет”. Це такі речі, що нібито здаються нормальними, поки ти не замислюєшся над ними. Це велика проблема, і потрібно системно міняти ставлення суспільства до цього.
Я переїхала до Львова та разом з іншими феміністками в 2014 році ми заснували там “Феміністичну майстерню”. Займаємося просвітницькою діяльністю – розповідаємо про права жінок, про те, що таке фемінізм, створюємо спільноту людей, що зіткнулися з дискримінацією та потребують підтримки. Фінансування відбувається за рахунок грантів.
Мені здається, що через такі напади, як той, що відбувся 12 червня, позиції обох сторін стають більш радикальними. А це дуже неправильно. Якби не було нападів, ми могли б цивілізовано вести діалог, обмінюватись думками. Якщо людина вважає, наприклад, що гендеру не існує, ми не відмовляємось дискутувати. Але якщо вона застосовує силу або намагається залякувати – це шлях в нікуди.
“Ми вважаємо феміністок набагато небезпечнішими, ніж ЛГБТ”
Богдан Ходаківський, 24 роки, лідер організації “Традиція і порядок”. Народився в Житомирській області, за освітою – соціолог
Наші люди регулярно виходять на агітацію – розвішують постери, роздають листівки. Так було й 12 червня на Подолі. Хлопці розповіли мені, що вони вже розвісили плакати та збиралися відійти, коли прибігли ці істеричні дівчата та стали все здирати. Наші хлопці розуміли, з ким мають справу, тому намагалися не реагувати. Але коли дівчата почали чіпати плакати з релігійною та патріотичною риторикою “Бог і батьківщина”, вже не змогли бути осторонь.
Я не був на місці події і не можу на 100% бути впевненим, що ніхто ні на кого не лаявся. Але зі слів хлопців точно знаю, що ніяких бійок там не було. Так, не треба було матюкатися та казати щось образливе, але між словами та побиттям – велика різниця.
Я людина прагматична і вважаю так: якщо хтось тебе вдарив, на Куренівці є експертиза. Можна поїхати та зафіксувати найменші побої, навіть ті, яких візуально не видно. Я довіряю цій експертизі – сам там був, коли одного разу поліція перевищила повноваження щодо мене.
Якщо б дівчата принесли до поліції заключення експертизи, було б, з чим розбиратись. А так є лише крики й ніяких фактів. Вони кажуть, що в них розбився телефон. Але, вибачте, телефон можна розбити, невдало перевернувшись на дивані. Нехай поліція покаже, що було криваве побиття, знущання й тому подібне. Хай заводять кримінальну справу. Я готовий до такого розвитку подій.
Дівчата самі проявили ініціативу та вступили в конфлікт. Ніхто не пильнував на них, не видивлявся їх на вулиці. Але все одно роздмухується скандал, в якому вони відіграють роль жертв, а з нас роблять радикалів, що постійно когось б’ють. Покажіть хоча б один приклад, де наші активісти когось побили та є кримінальна справа щодо цього! Говорять, що наша організація неодноразово здійснювала напади, але де це було? Де встановлені факти побиття?
Якщо мова йде про так звані гендерні студії в університеті Драгоманова (в 2017 році зібрання гендерного клубу університету кілька разів зривали. Організатори клубу стверджували, що це робить “Традиція і порядок”, Ходаківський заперечував), то це студентський простір з політичними дикусіями, і чомусь зривом акції називають полеміку, коли хтось з присутніх не погоджується з лектором. Але наша організація не мала до цього відношення, просто одні студенти Драгоманова сперечалися з іншими.
В нашій організації – тисячі людей. Одночасно працюють по п’ять-шість груп агітаторів. Якщо людина не є членом організації, але є її прихильником, вона також може займатися агітацією. Немає чіткої інструкції, як поводитися, ми не готуємо агітаторів по півроку і не розповідаємо їм, на кого нападати, а на кого ні.
Ми вважаємо феміністок набагато небезпечнішими, навіть ніж ЛГБТ. Феміністична ідеологія прямо витікає з ліворадикальної. Феміністки завжди йшли поруч з комуністами та анархістами. Вони відігравали велику роль під час більшовистської революції та подій в Іспанії в 30-х роках, коли загинули тисячі людей протилежних їм поглядів, вбивали священиків, палили церкви.
Не треба думати, що фемінізм – це щось про те, що дівчатка мають право на ту ж зарплату, що й чоловіки. Це ліворадикальна ідеологія, і ми як державники та люди з консервативними поглядами намагаємося протидіяти їй хоча б в ідеологічному полі.
Ніякої рівності не існує. Який у вас зріст? 160 см? А в мене – 180, в мого друга – 207. Вже тут ми з вами не рівні. Кожен котик відрізняється від іншого котика, кожна сніжинка – від іншої. Якщо говорити про рівність можливостей, то ми не бачимо глобальних проблем в суспільстві. А ті, які є, можна вирішувати адекватно, не роздмухуючи знищення церкви та інституту сім’ї. Феміністки вважають, що сім’я має бути знищена, тому що вона сама по собі – патріархальне явище.
В Україні деякі феміністичні проекти фінансують посольства Швеції, Нідерландів, США. Я не вважаю це правильним. Чому інші країни фінансують в нас ідеологічні проекти, а держава це не контролює?
У “Традиції і порядку” прозрачне фінансування. Ми існуємо за рахунок довільних членських внесків (середній – 200 грн) і меценатів. Займаємося далеко не лише ЛГБТ, але й чим завгодно – екологією, боротьбою з корупцією. Де були феміністки, коли ми, наприклад, боролися з вирубкою Карпатських лісів?
Наскільки я знаю, більшість людей в нашій організації не прийшли з часом до консервативних поглядів, а одразу їх мали. Наприклад, я був таким з дитинства. Я знав, що таке чорне та біле, що красиве, а що ні, що таке добро, а що – зло. І в мене з дитинства не було ілюзій щодо фантазерів про свободу та рівність. Я з Житомирської області та знаю, як від таких фантазерів під час Голодомору гинули люди в моєму краї. Тоді замість райдужного флагу був червоний, але гасла були приблизно такими ж.
Ми не боїмося, що такі інциденти, як той, що стався 12 червня, вдарять по нашій репутації. Навпаки, репутаційних втрат зазнає інша сторона, тому що ті, хто її фінансує, побачать, що не всі згодні с цими ідеями. Щодо нашої репутації – на ранок після новин про сутичку на Подолі ми отримали 600 заявок від людей, що хочуть отримати та розповсюдити нашу агітацію. Які ще можуть бути аргументи?
Поліція відкрила кримінальне провадження за статтею “Хуліганство, вчинене групою осіб”. Вона передбачає кримінальну відповідальність - позбавлення волі до чотирьох років.