Между политикой и правом: ЕС, НАТО, ПАСЕ и современная Украина
18 вересня 2019 року в українському парламенті відбулася знакова подія, які залишилася майже непоміченою для медіа. Йдеться про спільне засідання двох комітетів Верховної Ради: з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва й з питань інтеграції України з Європейським Союзом, на яких були присутні профільний Віце-прем’єр-міністр, Міністр закордонних справ та ключові посадовці Офісу Президента. Хоча захід стосувався визначенню перспектив взаємодії з трьома інституціями: Радою Європи, Євросоюзом та НАТО, суспільство сприйняло насамперед схвалене вочевидь за підсумками засідання рішення про утримання від делегування Україною власних парламентарів у ПАРЄ. Але звісно в сучасних умовах гострих питань у відносинах нашої держави з європейськими та євроатлантичними структурами більше ніж достатньо, й крім окремих органів Ради Європи. Спробую стисло викласти свої міркування щодо можливих напрямів невідкладних дій України за трьома ключовими структурами, що наразі об’єднують більшість цивілізованих націй світу.
Щодо Європейського Союзу
Основним викликом у відносинах України та Європейським союзом (ЄС) залишається реалізація Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та ЄС, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони про асоціацію 2014 року (далі – Угода), яка набула між сторонами юридичної сили у 2017 році. Період вступу Угоди в силу 2014-2017 років, в рамках якого мали бути розпочатими істотні зміни законодавства України для адаптації регламентів та директив ЄС та вирішено питання офіційних перекладів більшості необхідних для цього актів ЄС, не було ефективно використано.
Парламент України VIII скликання виявився неспроможним, в умовах тотального лобіювання крупних фінансово-промислових груп, схвалити відповідні законодавчі зміни. Зокрема складові Плану законодавчого забезпечення реформ в Україні, затвердженого постановою Верховної Ради України від 4 червня 2015 р. № 509-VIII, які передбачали виконання Угоди через схвалення окремих законопроектів, здебільшого не були реалізовані.
Більш того, з 2014 р. та досі Україна так й не приєдналася до низки універсальних та регіональних міжнародних угод, участь у яких Угода визначала як первинну основу власної реалізації. На урядовому рівні план імплементаційних заходів Угоди був схвалений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2014 р. № 847, а пізніше, до літа 2015 року, урядовими розпорядженнями було схвалено більше 30 планів реалізації Угоди в рамках повноважень більш ніж 10 міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади. Вказані акти станом на 2017 рік не були реалізовані, передбачені ними заходи виконувалися у незначній частині та із значним відставанням від графіку. Жодних спеціальних бюджетних коштів на реалізацію цих планів не передбачалося.
Після набуття Угодою чинності постановою Кабінету Міністрів України від 25 жовтня 2017 р. № 1106 було затверджено новий загальний План заходів з виконання Угоди, та скасовано урядове розпорядження 2014 р. № 847, тим самим було приховано питання зриву виконання плану 2014 р. Водночас станом на вересень 2019 року вже очевидно, що План заходів 2017 р., графік якого передбачав масову реалізацію приписів у 2018-2019 роках, також було зірвано за термінами реалізації тим Урядом, що його схвалив. План 2017 року також не передбачав виділення спеціальних коштів на власну реалізацію.
Окремою проблемою стала реалізація перекладів регламентів та директив ЄС, передбачених Асоціацією та урядовими планами. Адже, крім відставання від графіку їх здійснення, невирішеним у правовому полі України залишається статус таких перекладів, що ускладнює їх практичне застування в судовому та адміністративному порядках.
Фактично ситуація призвела до того, що акти ЄС у сферах, охоплених Угодою, схвалюються та трансформуються в ЄС значно швидше, ніж Україна забезпечує не тільки їх реалізацію у національному законодавстві, але й навіть переклад, відповідне відставання постійно наростає. Подальша імітація виконання Угоди Україною в умовах її чинності та можливості відповідних скарг та позовів проти України із посиланням на її невиконані положення становить реальну загрозу всім подальшим євроінтеграційним процесам в Україні.
Для Уряду України необхідно рекомендувати невідкладно визначити терміни та відповідальних за прискорене виконання Плану заходів 2017 р. із одночасним виділенням додаткових бюджетних коштів на забезпечення негайного припинення відставання у реалізації його заходів на підставі невідкладно поданих міністерствами кошторисів. Для профільних парламентських комітетів слід рекомендувати активізацію контролю за реалізацією Угоди та зробити це постійним пунктом порядку денного засідань, із моніторингом стану поданих щодо виконання Угоди законопроектів та щоквартальним урядовим звітом про виконання Угоди.
Окремою проблемою залишається вихід Великобританії з ЄС та наслідки розірвання цією країною Угоди як чинного наразі для цієї держави та України договору. Зазначена ситуація містить загрози як істотної шкоди економічним інтересам України наразі, так й шкоди двостороннім політичним відносинам України та Великобританії в майбутньому. Для МЗС України та профільного парламентського комітету вкрай важливим стає аналіз досвіду виконання сторонами угод про асоціацію, аналогічних Угоді, укладених між ЄС та Грузією й Молдовою відповідно.
Щодо Організації Північноатлантичного договору
На відміну від ЄС Україна не має двосторонньої всеосяжної угоди щодо співробітництва з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО). З 2011 до 2017 року євроатлантичний вектор політики України визначався Річними національними програмами співробітництва Україна – НАТО, які затверджувалися указами Президента (крім 2014 року, коли річної програми не було схвалене).
Також указом Президента України від 21 лютого 2017 р. № 43/2017 було затверджене Концепцію вдосконалення інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2017 – 2020 роки. З 2017 року щорічно указами Президента схвалюються Річні національні програми під егідою Комісії Україна – НАТО, на 2019 рік така програма затверджена чинним указом Президента України від 10 квітня 2019 року № 117/2019.
Основною проблемою цієї програмної політики залишається її короткостроковий характер, який унеможливлює ефективний контроль за реалізацією програми, та робить кожну щорічну програму здебільшого копією попередньої у невиконаній частині. Також ефективність цих актів нівелюють відсутність спеціального бюджетного забезпечення заходів річних програм, їх відірваність від дій уряду (востаннє План заходів з виконання Річної програми Україна – НАТО був затверджений у 2012 році) та парламенту.
За таких умов на національному рівні Урядові доцільно невідкладно розробити, а парламенту – схвалити Загальнодержавну цільову програму євроатлантичної інтеграції України з окремим захищеним бюджетним фінансуванням, терміном реалізації не менше п’яти років, низкою етапів виконання, контролем за реалізацією програми з боку РНБО України. Розробка цієї програми має здійснюватися спільно Урядом, Офісом Президента та РНБО України. Після затвердження такої програми на профільний парламентський комітет слід покласти постійний контроль за її реалізацією. Зважаючи на специфіку завдань та внутрішніх процесів в НАТО особливу увагу і Уряду в цілому, й МЗС зокрема, а також профільних парламентських комітетів слід спрямувати на розвиток двосторонніх відносин України з державами-партнерами України з числа країн НАТО на засадах взаємності.
Щодо Ради Європи
В умовах членства у Раді Європи як держави-агресора так й низки країн, що мають власне розуміння демократії та прав людини, та/або є політичними союзниками РФ, правовий, організаційний та формат взаємодії України з цією організацією повинен містити істотні відмінності від взаємодії з НАТО та ЄС. Відносини України та Ради Європи у середньостроковій перспективі матимуть більше спільного із взаємодією нашої держави з ООН та ОБСЄ – структурами, що мають виключне значення для України, але перебувають під вагомим впливом держави-агресора.
Очевидною особливістю взаємодії з Радою Європи є повноправне членство України в цій організації. Також, на відміну від ЄС, де взаємодія з Україною визначена двостороннім програмним міжнародним договором – Угодою 2014 р., та від НАТО, де жодного двостороннього правового механізму інтеграції з Україною, немає узагалі, відносини з Радою Європи нині визначає План дій Ради Європи для України на 2018-2021 рр., схвалений в односторонньому порядку Комітетом міністрів Ради Європи 21 лютого 2018 року.
Цей акт фактично є програмою технічної допомоги Україні з боку ЄС на 29,5 млн. євро, з яких 8,7 передбачається витратити на заходи з прав людини, більше 12 млн. – на питання верховенства права та ще 6,6 млн. – на питання посилення демократії. При цьому до оцінки виконання цього документа будуть за визначенням залучатися як представники РФ так й інших проросійських держав Ради Європи.
Попре важливість виконання цього, вже схваленого Плану, Україна має зосередитися в рамках Ради Європи не на питання отримання технічної допомоги й не на спробах залучення політико-правових механізмів цієї організації, (таких як Венеційська комісія та ін.) для вирішення внутрішніх проблем та інтересів, а на ініціативному використанні найціннішого надбання Ради Європи – її правового доробку у вигляді системи договорів та практики договірних органів, насамперед – Європейського Суду з прав людини (ЄСПЛ).
Наразі таке використання залишається вкрай недостатнім. Достатньо вказати що зараз Україна є членом лише 117 міждержавних договорів Ради Європи з 225 наявних, що у цілому є значно меншим показником, ніж у провідних держав Ради Європи з числа країн ЄС чи НАТО. Прикладом, Великобританія наразі є членом 154 договорів Ради Європи, Швеція – 164, Німеччина – 181, Франція – 183, Люксембург – 194. Водночас значна частина з угод Ради Європи, до яких Україна приєдналася, досі не імплементованими у вітчизняне законодавство.
Найбільш кричущою є ситуація із виконанням Україною рішень ЄСПЛ, де фактично здійснюється лише виплата коштів заявникам, що виграли позови проти України та спорадичне виправлення індивідуальних правових ситуацій, в які вони потрапили. Водночас Україна не здійснює змін законодавства на виправлення виявлених ЄСПЛ його системних чи точкових недоліків, що вже призвело до катастрофічної ситуації констатації ЄСПЛ невідповідності цілих галузей та механізмів вітчизняного права стандартам Ради Європи, тисячам програних в ЄСПЛ справ.
Для виправлення ситуації Уряду необхідно ініціювати негайну ревізію угод Ради Європи, до яких доцільно приєднання України у коротко- та середньостроковій перспективі, розробити відповідну дорожню карту. Уряду необхідно негайно здійснити офіційний переклад всіх договорів Ради Європи українською мовою та визначити механізм офіційного перекладу та оприлюднення українською мовою усіх рішень, що виносить ЄСПЛ, а не лише рішень проти України, як це відбувається наразі, із виділенням на ці завдання спеціального фінансування та організаційних ресурсів. Крім потреби максимального використання Україною правового доробку Ради Європи необхідно змістити пріоритети взаємодії з цією організацією, з політико-правових (взаємодія урядовців та народних депутатів) на дипломатичні. Це потребує на максимальне розширення штату та на посилення інституційної спроможності Представництва України в Раді Європи, яке має наразі виконувати основну функцію протидії державі-агресорові в інституціях Ради та використання органів Ради як майданчиків для взаємодії з європейськими країнами.
Вищевказані питання взаємодії з Радою, ревізії та удосконалення договірної системи рамках Ради та реалізації практики ЄСПЛ має взяти на постійний контроль саме профільний комітет Верховної Ради України, зробити це постійним пунктом порядку денного засідань, із щоквартальним урядовим звітом про стан справ із взаємодією з Радою Європи.
Читайте також: В МИД заявили о давлении на украинскую делегацию в ПАСЕ