Попытки признания попытки аннексии: что с этим делать
Мабуть ні для кого не є таємницею, що одним з ключових зовнішніх завдань держави-агресора на сьогодні є вирішення кримської проблеми. Мінімізація негативного впливу санкцій та іміджевих втрат, пов’язаних із окупацією півострову, досягається РФ різними шляхами, але головним викликом, найважчим стратегічним завданням для агресора залишається питання визнання анексії. Адже у 2014 році Росією було утворене альтернативну реальність Криму як сукупності двох «російських регіонів», що на підставі «демократичного волевиявлення» «воз’єдналися» з «історичною батьківщиною». Зрозуміло що така альтернатива несумісна статусу Криму як частини України та може корегуватися її творцями лише в окремих рисах (прикладом, чи був Крим до «воз’єднання за РФ» українським чи «окупованим Україною», або у яких власне географічних чи соціальних межах у 2014 році відбулося це «воз’єднання»).
Якщо несумісних між собою реальностей стає дві – то рано чи пізно переможе одна. При цьому «реальність-переможець» не обов’язково буде ґрунтуватися на міжнародному праві або загальних засадах справедливості, для ній матиме ключове значення глобальна політична доцільність, чи прикладом прагматичні економічні інтереси. І те, що реальність статусу Криму саме як окупованого регіону України має очевидні переваги правомірності, справедливості та розумності, та, врешті решт, й на філософському рівні – ознаки добра в його нескінченній битві із силами пітьми, це все аж ніяк не гарантує, що ця справжня реальність сама себе захистить.
Та водночас саме реальність українського Криму та відповідно невизнання «російського Криму» на сьогодні залишається ключовим підґрунтям будь-яких прогресивних рухів із протидії російській агресії. У правовому вимірі це питання добре дослідив один з небагатьох вітчизняних юристів-міжнародників, які мають практичний досвід, пан Максим Кононенко у статті «П’ять років окупації Криму: у пошуках політики невизнання», доводячи що саме невизнання є важливішим та найпершим кроком протидії, на відміну, прикладом, від санкцій. Адже саме невизнання спроби анексії Криму, по-перше є обов’язком держав світу, а не їх правом (як прикладом щодо запровадження санкцій проти РФ). Тому якщо санкції ми маємо просити, то невизнання – мусимо упевнено вимагати. Й не лише від друзів, а – від усіх. Також, на відміну від санкцій та будь-яких подібних заходів, невизнання є універсальним та охоплює усі сфери взаємодії третіх країн з РФ, Україною – починаючи від контролю за поширенням ядерної зброї та завершуючи дитячими спортивними змаганнями. Також ще у 2014 році німецький дослідник Крістіан Марксен у статті «Кримська криза з точки зору міжнародного права» чітко окреслив зміст цього обов’язку третіх держав щодо невизнання, як принципу, що ґрунтується не тільки на «кримських» резолюціях Генасамбеї ООН, але й на фундаментальних міжнародних звичаях. Такий обов’язок спротиву агресії РФ визначено як мінімальний та постійний – тобто він не по-перше може свавільно припинятися та по-друге є тою формою реагування, менше якої не може дозволити собі навіть політично дружня до Росії держава.