Курс на НАТО: что не так с евроатлантической интеграцией Украины?
Кінець року виявився дуже цікавим на події, які пов’язані із нашою інтеграцією до НАТО. ЗСУ намагаються уніфікувати звання відповідно до практики країн Альянсу. Анонсоване завершення зміни структури Генерального штабу до кінця 2020 року. Іде створення Командування військ зв’язку і кібербезпеки, Командування сил підтримки. На черзі створення Командування медичних сил.
Все це має розвантажити Генеральний штаб. Планується прискорення поділу функцій щодо генерування і застосування сил як це передбачає діючий закон про національну безпеку 2018 року. Генеральний штаб буде відповідати перш за все за генерування сил, в той час як планування і проведення операцій буде в віданні Головнокомандуючого ЗСУ, що буде окремою посадою від начальника Генерального штабу.
Безперечно всі ці нововведення мають своє значення і заслуговують схвалення. Україні в найближчому майбутньому конче потрібні будуть аргументи в рамках дискусії щодо того, який зиск Заходу тримати двері НАТО для Києва відкритими, сварячись при цьому із РФ щодо перспектив розширення Альянсу на схід і втрачаючи підтримку Кремля по іншим нагальним питанням світової політики.
В цьому контексті реальні приклади того, що Україна спроможна брати і виконувати відповідні зобов’язання в рамках своєї Євроатлантичної інтеграції мають бути антитезою настроям щодо необхідності припинення політики відкритих дверей в НАТО, як більш раціонального курсу для колективного Заходу.
Проте, Євроатлантичні перетворення в тому вигляді як вони відбуваються і сформульовані зараз, далекі від головних вимог ефективного воєнного будівництва, що насправді є головною ціллю державної політики в відповідній сфері не залежно від того чи країна є членом НАТО, лише прагне приєднатися до НАТО чи не виявляє взагалі такого бажання.
Для ефективного воєнного будівництва необхідно дати відповідь на питання: "Як, чим і з ким воювати?".
"Як" стосується уявлень про поточні тенденції і перспективи ведення бойових дій. На основі цього розробляються тактичні настанови, які регулюють питання поведінки з’єднань рівня бригада і підрозділів нижче рангом в обороні і наступі, оперативна доктрина як уніфіковане бачення щодо того як планувати і проводити операції на театрі воєнних дій, проводяться корекції в компоновці з’єднань.
"Чим" - це звичайно мова про техніку. Армія яка не має необхідних засобів вогневого ураження противника це будь-що, але не армія. При цьому озброєння має враховувати поточні та перспективні тенденції в тактиці і оперативному мистецтву, відповідати вимогам часу. В іншому випадку інвестиції в озброєння і військову техніку не дадуть необхідного ефекту.
Врешті решт "з ким воювати" - це про персонал. Війни ведуться людьми і перемагають в них люди як справедливо говорить оперативна доктрина США 1986 року. Без мотивованого, забезпеченого і тренованого персоналу техніка це лише груда металу, а доктринальні основи лише теоретичні розробки, які нікому реалізувати на практиці. Лише на основі і в симбіозі доктринальних основ, озброєння і техніки та відповідного персоналу може постати ефективна армія як інструмент реалізації великої стратегії країни на міжнародній арені.
Як можна зрозуміти, триваючі організаційні зміни в армії лише опосередковано пов’язані із ефективним воєнним будівництвом. Це ж стосується оголошених 19 грудня 2019 року пріоритетів реформи роботи Міністерства оборони. Задекларовані Андрієм Загороднюком і його підлеглими наміри є вірними і правильними – МОУ має максимального ефективно використовувати виділені державою ресурси для всебічного забезпечення військовослужбовців і в процесі закупівель озброєння та техніки.
Але це лише інструмент для того, щоб Генеральний штаб, командування родів військ, Об’єднаний оперативний штаб, командування ООС, а в перспективі і Головнокомандувач давали відповідь на питання "як, чим і з ким воювати". Сам собі ефективний менеджмент ресурсів, яким би ідеальним він не був, позбавлений будь-якого сенсу якщо завдяки ньому "люди в погонах" не формуватимуть і підтримуватимуть так звані оперативні спроможності, що і є власне ефективним поєднанням людей, техніки і уявлень як її використовувати для максимальної шкоди ворогу.
Добре, що Міністр оборони чітко наголосив на тому, що ефективний менеджмент ресурсів - лише засіб для ефективного воєнного будівництва. Проте в такому випадку публічна дискусія щодо ефективного використання ресурсів відповідно до функціоналу МОУ має доповнюватися такою ж потужною публічною дискусією щодо параметрів ефективно воєнного будівництва як кінцевої цілі державної політики в відповідній сфері. На жаль із другим в Україні проблеми із усіма негативними наслідками.
Не вселяють оптимізму і окремі деталі оборонного огляду, який завершився в середині грудня.
Даний процес є дуже важливим, адже фактично на його основі формується перспективна модель збройних сил в рамках таких документів як Стратегічний оборонний бюлетень і Державна програма розвитку ЗСУ, а також розробляється Стратегія воєнної безпеки як документ, де викладено уявлення про природу поточних конфліктів, їх причини, актуальні воєнні загрози для України та базові напрямки того як їм протидіяти. І проблема із оборонним оглядом, який завершили, далеко не в тому що в ньому пропонується купляти такі американські системи важкого озброєння як винищувачі F-16, ударні гелікоптери АН-64, системи ППО країни Patriot.
Якщо країна не має відповідних технологій, але має в них потребу, то єдине що їй залишається - це імпорт. Проблема в тому, на скільки ми можемо профінансувати закупівлі відповідних озброєнь без підриву макроекономічної стабільності. Спроба підтримувати класичний повний перелік спроможностей може виявитися непідйомною справою при нашому економічному базису або вимагатиме збільшення витрат на оборону в абсолютних показниках в 3-4 рази, що означатиме урізання соціальних витрат і витрат із розвитку.
Стратегія, яка може призвести до економічного колапсу вже є програшною, навіть без жодних ворожих дій. Спираючись виключно на власні ресурси Україна може зробити ставку на розвиток Сухопутних військ, які в випадку необхідності будуть спроможні нанести ворогу непоправний рівень втрат в рамках боїв на Лівобережжі і таким чином створити необхідний ефект стримування. В той же час якщо росіянам вдасться частково або повністю знищити наші Сухопутні війська ППО країни на основі винищувачів і зенітно-ракетних комплексів середнього радіусу дії ніяким чином не стримає ворога від нав’язуванням нам своєї політичної волі.
Автору можна звичайно заперечити – а як же фактично нещодавнє програмне інтерв’ю командувача Сухопутних військ ЗСУ генерал-лейтенанта Олександра Сирського, де він фактично визначив певні магістральні параметри розвитку головного роду військ нашої армії? Справді дане інтерв’ю дуже важливе і знакове, а також сповнює певного оптимізму щодо того що ми справді хочемо діяти на перспективу.
Серед означених командувачем Сухопутних військ тез слід відзначити натяк на те, що наші війська відпрацьовуватимуть ведення бойових дій в рамках активної оборони, проводитимуть експерименти із автоматизованими системами управління, які прискорюють цикл прийняття рішень від виявлення ворога до його вогневого ураження і оптимізують використання наявних систем озброєння, планується створення вогневих контурів тактичного і оперативного призначення, що є ефективним поєднанням засобів розвідки і Ракетних військ та артилерії (РВтА).
Проте, чи не найбільшу увагу отримала теза Сирського про те, що в 2020 році на базі однієї із бригад почнеться дворічний експеримент щодо створення з’єднання НАТОвського типу. Мова йде перш за все про посилення бригади, для того щоб та могла зайняти фронт оборони довжиною 20 км на противагу фронту оборони в 12-15 км, який займають наші бригади. Окрім того мова йде про відповідну структуру, яка знайома командному складу НАТО, щоб в випадку потреби нашою бригадою могли керувати армійці Альянсу в рамках планування і проведення спільних операцій.
Здавалося б, що може бути краще, і ось він, чи не найкращий приклад того, як інтеграція України в НАТО дозволяє вирішувати нагальні питання ефективного воєнного будівництва.
Проте проблема на сьогодні не в тому щоб створити бригаду структури, чисельності і якості озброєння як в Альянсу, а в тому щоб напрацювати якісно нові правила щодо діяльності в обороні і наступі в нових умовах. Одна із головних об’єктивних тенденцій в військовій справі на сьогодні це посилення ролі і значення вогневої могутності, яку представляють Ракетні війська та артилерія, на противагу маневру.
На практиці - це проявляється в тому, що Ракетні війська та артилерія можуть ефективно діяти не лише на тактичну глибину, але і все більше на оперативну глибину та навіть на всю глибину театру воєнних дій. В цих умовах виникає велика загроза для умовної механізованої, танкової і мотопіхотної бригади бути знищеною іще до того як відповідне з’єднання зможе вийти на дистанцію ефективної роботи власної артилерії і бронетехніки.
Таким чином, пануючі уявлення щодо того, як має діяти бригада в обороні і наступі, застаріли. І що робити в таких умовах, так само достеменно не знають поки і в країнах НАТО.
В Великій Британії говорять про розмазування бригади по фронту на відстань в 100 км і розосередження до рівня роти. В США теж схиляються до думки що підрозділи, які змушені будуть діяти в безпосередньому контакті із ворогом, мають бути максимально розконцентровані для того, щоб не бути швидко знищеними – як мінімум поки не буде вирішене завдання контрбатарейної боротьби із ворожими РВтА. Але в будь-якому випадку - це лише перші ідеї, які необхідно перевірити в рамках навчань перед тим як приймати якесь остаточне рішення.
В цьому плані Україна могла б формувати власне бачення щодо вирішення відповідної проблеми і потім в рамках взаємовигідної співпраці обмінюватися кращими практиками із партнерами по НАТО. Але в будь-якому випадку маємо гарний приклад, коли в самих членів НАТО немає відповідні на найбільш нагальні питання ведення війни на поточному етапі. Тому і в даному випадку Євроатлантична інтеграція не дає автоматичні відповіді на ключові проблеми.
Як наслідок, країні терміново треба переходити до вирішення проблеми "як, чим і з ким воювати", і з врахуванням цього завдання проводити Євроатлантичну інтеграцію. При цьому треба пам’ятати, що Євроатлантична інтеграція це не ціль в собі, а лише засіб гарантувати власну безпеку – і цю безпеку в коротко і середньостроковій перспективі Україна буде змушена і далі гарантувати собі, покладаючись в основному на саму себе.
Тому курс на НАТО повинен сприяти вирішенню нагальних проблем національного воєнного будівництва, а не реалізуватися в відриві від поточних і перспективних викликів. Також не можна мати ілюзій, що сам Альянс має всі відповіді на нагальні проблеми, якими може поділитися із Україною. Як було показано вище в самому НАТО не має готових відповідей на актуальні питання того як воювати в нинішніх умовах.