Выборы в США и Украина: не поменяемся, не будет от Вашингтона ни помощи, ни сотрудничества

В той час, як в світі чекають остаточних результатів виборів президента США, головним залишається питання, якою ж буде американська зовнішня політика на відповідних напрямках після 20 січня 2021 року.

Не є винятком і Україна. І це не дивно – з 2014 року, лише на укріплення обороноздатності в умовах агресії Росії, США виділили Україні до $2 млрд. І, не зважаючи на курс інтегрування в західні структури через реалізацію, перш за все, Угоди про асоціацію з Євросоюзом, саме США розглядаються елітами і населенням України, як головний партнер в сфері безпеки і оборони.

Як українські, так і американські експерти роблять висновки, шукаючи спільне і відмінне в позиціях діючого президента США Дональда Трампа і його головного опонента Джозефа Байдена щодо України, орієнтуючись при цьому на їх попередній досвід.

Такий підхід має право на життя, проте все ж страждає значним суб’єктивізмом. Набагато краще дивитися на відповідні стійкі тенденції, які мають місце, а також структурні фактори, з якими буде змушений рахуватися будь-який очільник Білого Дому.

Головною стійкою тенденцією зовнішньої політики США щодо нашого регіону загалом є зменшення уваги до Центральної і Східної Європи з боку очільників Білого Дому. І це все почалося не за Трампа.

Така тенденція почала рельєфно окреслюватися ще за Барака Обами. Останнім президентом США, який мав потужний порядок денний щодо ЦСЄ, був Джордж Буш-молодший. Після нього інтерес до нашого регіону почав зменшуватися.

Агресія Росії проти України і виклик з боку КНР не поновили такого ж інтересу до ЦСЄ, як в перші 16 років після завершення Холодної війни.

На це накладається ще декілька важливих тенденцій.

Перш за все, остаточно відходять від справ американські бюрократи, головним формативним досвідом яких була Холодна війна і перемога в ній. В основній своїй масі бюрократи адміністрацій Клінтона і Буша-молодшого були переконаними Атлантистами – людьми, для яких союз з Європою через НАТО був однією з головних основ успішної американської зовнішньої політики.

До цього додавалася віра в переваги власної політичної і економічної системи, головним доказом чого була вже згадана перемога в Холодній війні. Це підсилювало і так глибоке месіанство, що на практиці відображалося в підтримці розширення периметру свободи і демократії в Європі.

Замість цього, в уряді США все більше домінуватимуть люди, формативним досвідом яких є безкінечні війні на Близькому Сході, крах банку Lehman Brothers, наростаючі економічні, соціальні і політичні негаразди в США. В умовах перенесення центру ваги світової політики з Європи в Індійсько-Тихоокеанський регіон, Атлантизм вже не резонуватиме так сильно, як в другій половині XX і на початку XXI ст.

Головним же структурним фактором, який впливає на зовнішню політику США, є формування багатополюсного світу.

Однополярний момент, коли Вашингтон домінував в системі міжнародних відносин, вже давно відійшов в історію. Так США залишаються наймогутнішою державою, але змушені так чи інакше рахуватися із укріпленням інших центрів сили, які, в тому числі, мають можливості більшою чи меншою мірою формувати альтернативний порядок денний в відповідних регіонах світу.

США могутні і залишаться такими, але не всемогутні.

Все це в сукупності сприяє більшій обережності і стриманості в американській зовнішній політиці, запиту на активне державне будівництво в середині США, а не в малознайомих країнах Євразії. Відповідні тенденції знову ж таки були вже помітні за Обами, а не за Трампа, якого, чомусь, прийнято звинувачувати у всіх смертних гріхах.

Саме на стику цих тенденцій і факторів буде формуватися і реалізовуватися політика США щодо України незалежно від того, хто стане очільником Білого Дому.

Як чітко видно, все налаштовує нас на стриманість в очікуваннях незалежно від персональних стилів і вподобань кандидатів в президенти США.

Проте ситуація далеко не така погана, як може здаватися.

Аналіз настроїв серед еліт обох партій – і республіканців, і демократів – фіксує збереження інтересу до активної зовнішньої політики. США продовжать шукати оптимальний баланс між залученням в справи Євразії і мінімізації ризиків від відповідної політики. З цим у Вашингтону завжди були проблеми після 1945 року – цикли гіперактивності змінялися сумнівами і запитом на більшу стриманість в умовах таких прорахунків, як війна у В’єтнамі і друга війна проти Іраку.

На сьогодні, кристалізується певний консенсус серед інтелектуальних еліт як республіканців, так і демократів щодо відмови від крайнощів – як надмірно амбітного порядку денного, так і повного занурення в себе у вигляді ізоляціонізму.

Як наслідок, зберігається запит на підтримання вигідних балансів сил в ключових державах Євразії. Хоча мова не йде про подальше активне розширення фронтиру свободи і демократії, як це було на стику століть, але ніхто не відмовляється від захисту попередніх завоювань.

Це нас підводить до ключового питання – ніхто не відміняв для України необхідність виконання свого домашнього завдання. Ситуація з імпічментом Трампа, а потім пандемія COVID-19, змусили багатьох в Україні забути, що в США ті, хто виступають за активну політику Вашингтону на нашому напрямку, чекають доказів, чому, власне, варто і далі вкладатися в українські історію.

Особливо, це важливо в роботі з Конгресом США, який з 2014 року був стабільно більш амбітним на українському напрямку, ніж Білий Дім, і має значні важелі впливу на американську зовнішню політику.

Україні, яка традиційно побоюється різних геополітичних договорняків між США і РФ за рахунок наших національних інтересів, варто було б більше побоюватися індиферентності Вашингтону до офіційного Києва, яка, як правило, наростає, коли Україна не демонструє необхідну динаміку перетворень всередині.

На практиці це означає, що нас чекає інерція відповідних рівнів допомоги і взаємодії із США, які сформувалися протягом 2014-2015 років в умовах активних бойових дій на Донбасі, якщо всередині України не буде необхідної динаміки. На певному етапі інерція може перетворитися в стагнацію.

Тому можемо говорити про те, що купа тенденцій і факторів підводять нас до стриманості в очікуваннях щодо політики Вашингтону по відношенню до Києва після 20 січня 2021 року не залежно від того, хто переможе.

Хоча в кінці кінців, українсько-американські відносини – це історія про те, що все залежить значною мірою від наших дій. І такими вони були завжди.