Видавництво "Човен" готує до друку книжку української репортажистки Світлани Ославської "Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії" — колекцію унікальних історій про Туреччину, якої ми не знаємо, але яка від того не є менш цікавою та вартою уваги (читайте також репортаж Світлани для LIGA.net (2016 рік):  Курди в Турції: "Ми всі паралізовані війною").

Присоединяйтесь к нам Facebook и принимайте участие в дискуссиях

Світлана Ославська написала книжку про іншу Туреччину – ту, що починається за межами курортів і традиційних туристичних напрямків. У цих репортажах ви зустрінете тих, хто не вписується в картину "правильних" турецьких громадян: християн, єзидів, сирійців, біженців, "терористів". Водночас ці тексти показують ширшу картину суспільного й політичного життя Туреччини останніх п’яти років. Є тут і перетини з Україною – сподівані й не дуже.

У вступному слові авторка зазначає: "Географічно ці репортажі – про Туреччину. Але фактично – про Близький Схід, який досі існує на території цієї країни. Його жителів розшарпують, з одного боку, потяг до західної культури, а з другого – власні традиції".

"Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії" – одна з перших книжок "нового українського репортажу", тематично зорієнтована "назовні": глибокий репортерський погляд на хитросплетіння турецької дійсності, чий драматизм та колорит не залишать байдужим жодного читача.

Презентація книжки відбудеться у вересні під час 26 Форуму видавців у Львові.

Отключить рекламу

Пропонуємо читачам LIGA.net фрагмент репортажу про складну й трагічну історію вірменської родини з турецького міста Ґазіантеп.

"…Кемаль показує мені старий вірменський квартал Антепа. Зупиняємося біля одного будинку, і він згадує історію зі своєї давньої журналістської практики. Багато років тому тут жила старша жінка. Одну кімнату в будинку вона завжди тримала замкненою. Що в ній — ніхто з дітей не знав. Ця жінка з роками пам’ятала все менше, але кімнату не відкривала й тільки повторювала: "Вони не прийшли, не прийшли".

Зрештою один із дорослих синів переконав матір дати ключ від кімнати. Відчинив — і серед павутиння й пилу побачив різний мотлох: меблі, якийсь посуд. Що це таке? Врешті мати розповіла.

Виявилося, що колись по сусідству жила вірменська родина. У 1915 році — у рік масових виселень і вбивств вірмен в Османській імперії — вони тікали з Антепа й попросили цю жінку зберегти частину меблів і посуд. Вона поскладала все в окрему кімнату, замкнула на ключ і чекала, що сусіди повернуться по речі. Але вони так ніколи й не прийшли.

Така от історія з глибини минулого століття.

Отключить рекламу

Ми зайшли випити кави в кафе «Папірус». Внутрішній дворик будинку затягнув виноград, а в куті ріс інжир. Був грудень, і листя на ньому пожовкло.

"Ґазіантеп — це вірменське місто, — говорив Кемаль, поки ми чекали на «мененгіч», місцеву каву з диких фісташок. — Вірмени називали його Айнтаб. У старому кварталі на який будинок не глянеш — кожен вірменський». Я скептично підняла брови над горнятком і хотіла сказати щось іронічне, на кшталт: «Тебе послухати, так головне, аби не турецьке». Мудро промовчала, але Кемаль і так прочитав недовіру на моєму обличчі: «Не віриш? Ходімо, щось покажу".

Підіймаємося на другий поверх. Дерев’яні різьблені двері з вітражами були відчинені навстіж. Якщо на першому поверсі — модне кафе, то другий — занедбаний. Вітер гуляв кімнатами, але скляні вітражі дивом уціліли. Кемаль показав на стелю.

Багато розписів стерли час і волога, але зображення храму з кількома вежами було чітко видно. Цей будинок до 1915 року належав заможній вірменській родині, яка торгувала золотом. Після Великого злочину він дістався тим, які депортовували та знищували вірмен.

Отключить рекламу

— Але вірмени — справжні власники цього будинку, — так говорить Кемаль.

Він часто вживає слово «геноцид». Видається, що цим він щоразу висловлює своє невдоволення сучасним політичним порядком у Туреччині, для якої тема винищення вірмен та інших християн у 1915 році — одне з найбільших табу. Туреччина не визнає геноциду вірмен. І сьогодні тут краще зайвий раз не випинатися зі своєю етнічністю. Особливо після того, як 2007 року молодий націоналіст застрелив лідера турецьких вірмен Гранта Дінка — це сталося у Стамбулі, під дверима редакції газети "Агос", яку Дінк заснував і видавав турецькою та вірменською.

Кемаль так любить розповідати про вірменське минуле Антепа, що можна подумати: він і сам вірменин. Але в чоловіка інша етнічна історія, можна сказати, радикально протилежна.

Коли 1915 року вірменське населення Османської імперії депортували до сирійської пустелі Дейр ез Зор, владі в цьому допомагали місцеві курдські племена.

Кемаль, власне, і походить із курдської родини. Але його родина має "алібі": історія про те, як дід урятував життя двом дівчатам-вірменкам.

У його родині спілкувалися курдською, тому він може порозумітися з біженцями-дом із півночі Сирії, які розмовляють тим самим діалектом. Спогад із Кемалевого дитинства: вчитель забороняє спілкуватися рідною мовою — не тільки у школі, а й удома, і погрожує, що ввечері прийде й перевірить, чи діти послухались. Коли в домі зникало світло, і родина збиралася навколо гасової лампи, діти боялися того вчителя, наче якогось чудовиська, що з’являється з темряви. Коли слухаю ці курдські історії про мову, завжди подумки порівнюю їх із тим, у якій ситуації була колись українська. Проте це окрема історія.

Зараз же — прийшлі кочівники, розчинена в минулому вірменська пам’ять, курдське коріння… Мені доводилося чути про турецьку моду на пошуки різного етнічного коріння. Ті, хто про це розповідав, порівнювали з тим, як у Європі люди шукають єврейське коріння — щоб приєднатися до спільного болю, великої травми минулого. Кажу про це Кемалеві, на що він кидає тільки невиразне "угу". Не відповідає.

А за якийсь час згадує одну історію, яка і є відповіддю на моє запитання. Це історія про його приятеля університетських часів, сусіда з гуртожитку. Друг був дуже замкнений і надміру, здавалося, релігійний. Кемаль, натомість, був лівим активістом і навіть відсидів кілька місяців у в’язниці за свої погляди. Тому про релігію друзі не говорили. Коли закінчили університет, роз’їхалися в різні кінці країни. Час до часу переписувалися в соцмережах. А нещодавно той друг помер, і з тих же соцмереж стало зрозуміло — з допису про службу в церкві — що він, виявляється, був християнином. Але весь час приховував це настільки добре, що друзі вважали його затятим мусульманином.

Так розмовляючи, виходимо зі старого кварталу Ґазіантепа на широкий проспект — і поглядами впираємося у велику мечеть Куртулуш, або Звільнення. Під стіною мечеті — жінка з малими дітьми продає яскраві браслетики. На її пальцях — татуювання із сонцем і місяцем. А от із мечеттю щось не так. Три подовгуваті, зависокі як для мечеті вікна, трикутний фронтон і мінарет — в основі чотирикутний, а вгорі раптом круглий... Я вже здогадалася, але мій провідник не змовчить:

— Знаєш, чим ця мечеть була раніше?

І ми далі розмотуватимемо клубок забуття і пам’яті — такої привабливої, бо ще не звільненої".

Світлана Ославська – українська журналістка, репортерка, дослідниця культури. Народилася в Сєвєродонецьку на Луганщині, вивчала культурологію у Харкові та Києві. Живе в Івано-Франківську, але частіше – в дорозі. Пише про людей. Авторка репортажів з Туреччини, Ірану, Греції, Польщі, Молдови та України. Публікувалася у виданнях LIGA.net, Hromadske.ua, Reporters.media, TheUkrainians.org, Zaborona.com, часописах Критика, Локальна історія, New Eastern Europe, Фокус та інших.

Світлини – авторки

1, 2 – мечеть в Ґазіантепі, колишня вірменська церква.

3 – 6 – старий будинок в Ґазіантепі, що до 1915 року належав вірменській родині

Світлана ОславськаСветлана ОславскаяПівмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії